Отак балакали, коли на сцену з'явилася картинка стилю Луї XIV і встряла в розмову. Ця порцелянова леді, що син її перебував у куркулях, забрала собі слово надовго, і от мені і Манові яєшня враз застрягла в горлі. Говорила вона дуже чистою російською мовою, всі змовкли, неначе якісь давноминулі століття увійшли в дім єврейського поселенця й почали пред'являти претензії на існування.
Ми з Маном почали соватися на стільцях. У мене якийсь дурний характер – мені трудно їсти в тих людей, що неоднаково зі мною мислять. Тільки «Агро-Джойнт» весело їв вечерю і все підсовував мені сковороду, так що я нарешті й утік у сінці і став там частувати якогось заїжджого дядька люлечним тютюном.
Якби я знав, що «Агро-Джойнт» заплатить хазяїнові за вечерю, я, може, і їв би ту яєшню. Якби ж знаття!
Але голова і секретар сиділи зовсім спокійні, тільки зрідка секретар знизував плечима. Я думаю, що вони, чорти, знали.
Та ніхто з них не торкнувся їжі.
І от ми вийшли уночі, щоб піти на збори. Збори були в домі, там були й лави, але більше людей стояло. Ман казав промову, дорослі слухали уважно й кивали головами, а діти сновигали межи лав і критикували мене і Мана. Разів кілька їх заспокоювали, і знов вони знімали голос. Нарешті хтось із дядьків розсердився.
– Дєті, тише! – гукнув він на всю хату.
– По дорозі до станції Радушна,[40] – сказав куркуль, підганяючи добрі лошата, – бувало небезпечно. Виходили якісь дядьки і спиняли переїжджих. В одного забрали... віжки, в другого, здається, батіг, а в третього нібито шапку.
Для якої символічної мети знадобилися дядькам ці клейноди селянської достойності, куркуль не пояснив. Скінчилися козацькі походи так, що хтось із поселенців почав стріляти й охочекомонні символісти перестали спиняти людей.
На станції Радушна скромний касир, коли ми його підганяли з квитками до Херсона, виголосив барвисту промову на адресу Наркомосвіти і як вона пише літери для екскурсантів. Найбільше його дивувало в пізню нічну пору те, що Наркомосвіта зосталася інкогніто і у графі, де пишеться, хто саме видає літери, нічого не було проставлено.
Коли він управився з нашими літерами, саме підійшов поїзд. Ми не дослухали до кінця його промови, і я не міг розважити його думками, що народилися в моїй голові, стоявши коло каси.
Наркомосвіта забула проставити себе на літерах!
Але скажіть, хіба вам не траплялося одмикати коли-небудь двері, які ви не одмикали рівно десять літ? Чи не бувало з вами, що ви раптом згадували, куди треба надушити ці двері, щоб ключ легко повернувся в замкові? Ви згадували це – і ключ зненацька одмикав.
Ви забули все – як звуть ту, до кого ви йдете, і які на колір (були) її очі, і як вона була одягнена, коли ви її бачили востаннє. Ви забули все – і раптом ви згадуєте, як треба надушити клямку, щоб одімкнувся замок.
Химерні речі виробляє з людьми пам'ять.
А надто химерні фіґлі строїть із людьми пам'ять, коли треба спати. «Хто з хлібом сліз своїх не їв...» [41] – сказав Ґете, а я би сказав:
«Хто, засинаючи, не рахував до десяти тисяч, той нічого не бачив у житті своїм».
Всякі бувають причини для арифметики вночі, але є одна з них, про яку часто забувають. Це – холод.
Удень у херсонських степах віють смалії і суховії, здіймають кур із розораної землі й запорошують цілі десятини посіву. Колись тут були величезні латифундії Фальц-Фейна, Бутовича й інших. Такий Фальц-Фейн був пас мільйони овець на цілині, засівав трішки пшеницею і, зібравши двічі по двісті пудів із десятини, починав сіяти з другого краю, без угноєння й без толоки. Вівці паслися на цілині, ховрахи товклися в них під ногами – і куряви не було. І Фальц-Фейн був ситий, і вівці цілі.
Тепер поселенці розорали степ. Смалії і суховії взялися засипати поля порохом. Поселенці кинулися на просапні культури – тоді з толоки з'явилися ховрахи, виїдаючи те, чого не засипали суховії.
Добра земля в степу, та не дасться хазяйнувати. Удень віють смалії та суховії. А вночі холодно. Та й так холодно, що не допомагав ні джампер, ні пальто з солдатського сукна. Рюкзак здається твердим і нерівним для голови як харківський брук для ніжних жіночих ніг. Здається, що під голову як навмисне підкочується то коробок із тютюном, то люлька, то зубна щітка. А коли влаштувати для вуха м'яко, починають мерзнути ноги.
І пам'ять строїть химерні фіґлі в голові під кепом. От на ріллі сидять граки. Якби кинути в них грудкою, вони враз знялися б геть від польоту грудки – кут падіння рівний кутові відбивання – летять геть, як бризки води. Як гарно і чітко!
41
Перший рядок із вірша Йогана Вольфганга Гете «Wer nie sein Brot mit Tränen aß...» зі збірки «Вільгельм Майстер» (1831).