І
Болгарський нацрайон фізично стоїть на величезнім багновищі, що втворюється на зиму, весну й осінь у Мелітопільщині. Болгарські села – це є болгарські доми, розташовані кожне на чималій частині цього колосального багновища. Як на океані – скільки може осягти око – розповзлася безмежна стихійна грязюка.
У болгарських домах, розлучені одне від одного грязюкою, живуть болгари. Безкраї простори грязюки, як плинна, грузька стіна одмежовують їх від околишнього світу. Болгари живуть як шлярафи старонімецької казки. Країна шлярафів оточена звідусіль горами манної каші. Хто хоче дістатися до Шлярафенлянду,[56] має проїсти собі путь крізь таку гору, а манна каша знов спадатиме на нього, завалюючи проїдений тунель. Як той відважний турист має збувати перетравлену кашу – невідомо. Так і той, хто хоче дістатись до болгарського району на Мелітопільщині, має перейти, чи перепливти, чи перелізти океани багна, що не покидають його, а чіпляючись до ніг відважного туриста, нове утворюють багновище на відстань безмежну.
II
Один з рецензентів однієї з моїх подорожів – чоловік мені невідомий, але очевидно розумний, раз йому доручили писати рецензії – дуже розсердився на мене, що в тексті моїм раз-у-раз трапляється займенник «я». Не знаю точно, чого хотів від мене рецензент – очевидно він мав рацію, раз йому доручили писати рецензію – але дуже хочу виправити свою лінію – очевидно неправильну, раз на неї напався рецензент, бо йому ж доручили писати рецензію.
Отже, слухаючи розумного рецензента, відтепер подорожую не сам, а в компанії. За такого компаньйона обираю собі вельмишановного Чарлза Кінґзлі,[57] попа, письменника, ботаніка й подорожнього. Подорож цього святого отця у Вест-Індію маю з собою в кишені. У третій чвертині минулого сторіччя високочесний піп, письменник і ботанік подорожує на острів Трінідад у Вест-Індії. Одночасно ж він їде зі мною у болгарський нацрайон на Мелітопільщині. Отже не «я» подорожую, а «ми» подорожуємо, я і чесний отець Чарлз Кінґзлі, шотляндець, і їдемо ми водночас в англійську Вест-Індію і в радянську Болгарію. Слово належить вельмичеснотному отцеві Чарлзові Кінґзлі.
ІІІ
«Ринув край сонця, висипали зорі, і враз настала ніч».
«…та який після довгої заспокійливої ночі буде схід сонця, який повторить кольори сонцезаходу, але на цей раз вони будуть веселі, сліпучі, тріюмфантні, як личить добі віри й надії. Може хто сказав би, що така образність тепер затерта і заялозена так, що стає вже настирною. Хай воно й так, коли це вдома, але тут у розкішному вінцеві тропічного сонцесвіту це є образність природна, майже неминуча і стародавній міт про щоденне народження і щоденну смерть Геліоса і шлюбні радощі з удовиними слізьми його нареченої Еос, цей міт відтворюється в нашому розумі скоро цей розум стверджує свою можність – своє, сказати, святе право – перекладати природу мовою почувань.
І тим часом хіба не можемо ми спитати – хіба не маємо права – побудованого на тій розсудливості нашого серця, що часто-густо буває глибша від розуму – спитати: „Якщо ми, грубі й засліплені смертні можемо так сприймати й так відчувати красу в усесвіті, то наскільки ж більше повинен бог сприймати, наскільки більше повинен бог відчувати, задля вдоволення якого існує й було створене все на світі. Хто з тих, що вірять (і слушно вірять), що почуття краси є одне з найшляхетніших почувань людини, зможе заперечувати це почування в бога, який сотворив людину і все інше?“
Вівторок, 15, був справді тропічний день...»[58]
IV
Я чесно труждався, перекладаючи для вас, товариші, подорожні вражіння попа, ботаніка, письменника й покійника Чарлза Кінґзлі. Ви бачите, як шановний піп, змалювавши захід сонця і культурно попрохавши за це вибачення (образність, затерта й заялозена... аж до настирности) потім умотивовує свої ландшафтні вражіння відповідною ідеологією.
Бог (каже отець Чарлз Кінґзлі) безперечно ж має почуття краси в більшій мірі, ніж людина.
Бідний, бідний Чарлз Кінґзлі. Піп, письменник і ботанік він не сміє просто вдихати вечірнє повітря в океані, а мусить шукати виправдання в тому, що бог, «очевидно теж аматор природи». Ми ж не тільки милуємося з краєвидів так само просто і ясно, як їмо хліб і п'ємо молоко, а ще й переляндшафтуємо всі краєвиди як нам того потреба.
56
Шларафенланд – вигадана земля в німецьких казках, де живуть ледарі. Дослівно «країна ледачих мавп» – від
57
Кінґзлі, Чарльз (
58
Цитата з першого розділу «За кордоном» із книжки Кінґзлі в перекладі Йогансена. Він переплутав тільки день: треба не вівторок, а середа.