V
Шановний отче Чарлзе Кінґзлі. Сідайте в вагона й поїдьмо до Мелітополя. З Мелітополя ми поїдемо в болгарський нацрайон. Болгарський нацрайон це, отче Чарлзе, ембріон Радянської Болгарії. Тут виростуть діячі, коммольці, техніки, агрономи, вчителі, що керуватимуть Болгарією, коли вона стане Радянською. Сідайте, отче Чарлзе, бо вже час.
– «Μελιττόπολις», – сказав отець Чарлз Кінґзлі англійською мовою з тим норзсемберлендським акцентом, що іменується «броуд скотч», – є слово грецьке і значить воно: «місто бджіл». Але зараз осінь і бджоли дрімають. Зараз зима і бджоли сплять. Тепер же, швидко, дайте закурити.
«Святий отче. Курити вам гріх. Тим паче, що це вагон для некурців. А головне, в мене тютюну немає, бо я вже місяць як не палю. Спіть».
VI
Ніч у вагоні. Сон у перегонах, зідхання на стаціях. Дерево звідусіль. Дерево згори. Дерево знизу. Деревіють, дубіють ноги й руки, ламаючись об дерево полиць. В задушливій труні сусіда-мрець хропе й сопе, розпилюючи дубову дошку.
VII
Уночі мов тать підкрався провідник і став висаджувати отця Чарлза Кінґзлі, на тій підставі, що, мовляв, безбілетним попам пресвітеріянської церкви нема чого роз’їжджати в радянських потягах. Святий отець Чарлз Кінґзлі вже почав пакувати свою біблію й книгу гімнів, але тут я уступився за свого компаньйона.
«Товаришу провідник, – сказав я м’яко. – Я цілком співчуваю вам у ваших прагненнях і намірах. Справді преподобний отець Чарлз Кінґзлі не має ніякісіньких підстав їхати радянським вагоном (оглянутим у Крюкові 13/Х 1929 р. – як написано жовтою фарбою в нього над лівим буфером) у безмежних полях Мелітопільщини. По-перше, отець не має квитка. По-друге, цей самий отець є наш із вами класовий ворог, хоч він і дуже ліберальний піп і хоч неабиякий з нього ботанік і хоч він у книзі своїй явно впадає в дарвінізм, гекслеїзм, гумбольдтизм і інші наукові ізми. По-третє, святий отець Чарлз Кінґзлі умер уже два десятки років тому і похований на цвинтарі коло Ебердіна у рідній своїй Шотляндії. Усе це безперечно сильні й важисті аргументи проти нього, як пасажира радянського вагону.
Але ж зважте, товаришу провідник, на той факт, що преподобний отець, ботанік і письменник Чарлз Кінґзлі як пасажир цього вагону є чистісінький витвір моєї нестримної фантазії. Це, так би мовити, фантом. Коли хочете, то це фікція. Українською мовою це сказати б привид. Авторова вигадка, так сказати. Літературний трюк, так міг би висловитись критик. Цей вельмишановний служитель церкви пресвітеріянської в даному разі абсолютно позбавлений найменших ознак реальности, буття, існування. Буття його суто номіналістичне».
І я м’яко одсунув провідника від полиці чесного отця Чарлза Кінґзлі. Але провідник не піддавався.
«Дорогий товаришу, – в свою чергу поважно сказав провідник. – Я не можу задоволитися вашим поясненням. Справа в тому, що я не лише провідник цього вагону. Я крім того ще й літературний критик школи Іони Вочревісущого.[59] Як ви знаєте й самі, цей критичний корифей додержується такої глибокої позиції. Все, що написано в книзі, все це так таки й було насправді. Написано „я“ – то це значить автор. Написано, що Дон Хозе Перейра перетворився на Данька Харитоновича Перерву – під впливом соняшного проміння – значить перетворився під впливом соняшного проміння. Який не напишіть абсурдний жарт – Іона Вочревісущий сприйме його всерйоз і зробить висновки.
Ви ж не посмієте твердити, що цей знаменитий корифей – ідіот? Ви навіть не наважитесь констатувати, що він – кретин? Чи не так?»
Я мусів зі скрухою на серці погодитися з провідником і, діставши отця Чарлза Кінгзлї з полиці, перекреслив його хрест-навхрест олівцем.
«Ви задоволені?»
«Я задоволений», – сказав провідник і ми прокинулися. У вікні сірів ранок. Це була стація Мелітопіль.
VIII
Ми з преподобним отцем Чарлзом Кінґзлі вибралися крізь стацію на бруковану візницьку біржу. Лежав мокрий ефемерний південний сніг і ми поїхали лінійкою [60] по тридцять копійок з носа, а всіх нас було на руб двадцять.
Ми довго їхали вподовж залізниці. Запасною путтю чимчикували вантажні двадцятитонні вагони з гальмом Казанцева.[61] Це наші радянські вагони, а не «40 человек 8 лошадей» царського уряду, що, видко, розглядав залізницю головним чином як спосіб возити гусарські й уланські частини. Вагони підпливали до шоп Союзхліба.
Раптом спосеред людського струму обіч дороги народився Боря Фінкель, без шапки і в білій сорочці. Тюпаючи хлюпким снігом, він наздогнав нашу лінійку, вхопив мене й преподобного отця Чарлза Кінґзлі за шиї, розмахнувся і впав у лінійку. На лінійці сильно запахло алькоголем. У руках Боря Фінкель мав пужално,[62] яким виробляв артикули [63] і націляв у перехожих. Коли зустрічався нам віз, чи вантажний автомобіль, Боря коцав по ньому пужалном, знову націляв у пасажирів і вигукував якусь одну фразу. «По інерції», – кричав він. Значення цієї фрази з’ясувалося пізніше. Боря Фінкель розривав на голих грудях сорочку. Боря Фінкель гукав і танцював на лінійці. Перехожі сміялись, і нарешті пасажир у шубі й шапці, випещений жирний пасажир, якого Боря Фінкель загнав у самий куток лінійки, перекипів і зліз, не заплативши грошей. Візник образився на Борю Фінкеля. – «Вези! – сказав Боря. – Гроші є! По інерції!».
59
Іона Вочревісущий – псевдонім Миколи Новицького (1884–1939), літературного критика, журналіста й редактора 1920 років. Цим псевдо він підписувався як публіцист і фейлетоніст урядової газети «Вісті ВУЦВК». У книжці «На ярмарку» (1930) критикував «Подорож ученого доктора Леонардо…» Йогансена, зокрема за фантастичні елементи.
60
Лінійка – кінний екіпаж на багато місць, у якому пасажири сидять боком до напрямку руху.