Вікна й двері в такому домі городські, а не селянські. Підлога фарбована і взагалі, коли б цей будиночок перенести до Харкова, то головний інженер заводу за щастя мав би в ньому жити, займаючи къшта, малка къшта, фаята і ще одну малка къшта, а головна інженерова дружина ще й здала б у користування дам на скот і плявник на полову, у яких помешканнях оселилися б з радістю всякі приїжджі громадяни.
Коли болгари оселялися на Україні, кожному видавано «нумер» – шістдесят десятин земята. Болгари швидко забагатіли, цегельні постачали їм цеглу на дуваро (стіни) і криша (дах), онуки перших пересельців утворили куркульську верству. Наймити з Росії та України пасли їм тисячі овець, з баранячого лою робилося легендарна кавърма.
М’ясо, нарізане скибками, смажилося в лоєві, заливалось лоєм і ставилося в холод. Це була кавърма, якої вистачало на всю тринадцятидушну сім’ю багатого болгарина.
Ще зовсім недавно, за наших часів, перед розкуркуленням кавърма «ллялася рікою» в пащі багатих болгар, запивана ракиа (горілкою), росли черева, болгарин лежав під возом на полі й смоктав з барильця вино, поки наймити працювали на полі. Уночі ж розпарений спекою, розпертий вином і кавърмою, куркуль пхався в плявник, де спали дівчата-наймички.
Перед хатою болгарина Сави залізка обчищати ноги й жмут кураю.
XXIII
Курай. В степу росте така трава курай. Вівці їдять курай, зайці сплять у кураю, коли дощ, чабани збирають курай у купи, запалюють і гріються. Степовий вітер зриває курай і котить його, накопичує в розколини степового гранітного підґрунтя. Болгарин везе курай гріти куфнята і жмут кураю він кладе коло порогу обтирати ноги.
Цікаво було дізнатися, як ставиться бідний болгарин до созу. Коли він приходить до созу як до своєї хати, як колективний хазяїн, то перед ґанком, поруч із залізкою, він покладе жмут кураю і сам, перший обітре ноги. Коли ж він плаче за кавърма, він упхається в дім созу (може в колишню свою хату) з закаляними по халяви чобітьми. Кавърма вразила уяву високошановного отця Чарлза Кінґзлі і він розповів про Гуачаро.
XXIV
«Кева дель Гуачаро пробиває вертикальний фас скелі. Вхід цей дивиться проти півдня і втворює коридор уширшки на вісімдесят футів і ввишки на сімдесят два фути...
Гуачаро покидають печеру, коли спадає ніч, надто, коли то ніч місячна. Це мало не єдина, відома для нас, нічна зерноїдна птиця, форма ніг на очі показує, що вона не хижа, як от сова. Гуачаро годується з дуже дерзких горіхів, як от горіхоїд і нічна ворона, що теж гніздує в пощепинах скель.
Важко й уявити собі, не чувши, страшний галас від тисяч тих птиць у темній частині печери, його можна дорівняти хіба до кракання наших гайворонів, що живуть громадами в соснових борах півночі й лаштують гнізда на деревах, що верхів’я їх прикро одне коло одного. Прикрий, пронизливий крик Гуачаре б’є об камінні бані і повторюється луною з глибин печери. Індійці показали нам гнізда тих птахів, попристроювавши смолоскипи на довгих дрючках. Гнізда були на п’ятдесят, чи на шістдесят футів над нашою головою в конічних ямках – ввесь дах гроту поколотий ними як решето. Ріс галас у мірі того, як ми наблизилися й лякали птахів світом наших смолоскипів. Коли галас цей на мить ущухав, ми чули здаля квиління й крик птахів з інших колін печери. Здавалося, ніби зграї перегукувалися між себе.
Індійці заходять у Кева дель Гуачаро раз на рік, коло середини літа, озброєні довгими дрючками, якими вони ламають гнізда. Проти цього часу забивають скілька тисяч птахів, і старі, ніби боронячи свій виплід, з страшним галасом гасають над головами індійців. Пташат, що падають долі, тут же патрають і вони повні жиру, межи ногами птиці є цілі подушки товщі аж до шлунку. Отака скількість жиру в зерноїдних тварин, що живуть у темряві і не рухаються, нагадує нам те, що ми бачимо в процесі відгодовування гусей та волів. Відомо добре, як сприяє цьому процесові темрява і спокій. Нічні птахи Европи худі, бо годуються не плодами, як Гуачаро, лише скудною здобиччю з полювання. В період, що в Каріпе зветься „урожай олії“, індійці будують з пальмового листя халупи коло входу й навіть у самій передпечері – і рештки тих халуп ми самі бачили. Там на хмизові вони розтоплюють у глиняних горщиках жир оце вбитих молодих птахів. Цей жир відомий під назвою масла, чи олії Гуачаро. Він напіврідкий, без запаху й такий чистий, що його можна зберігати через цілий рік і він не згіркне. У монастирі в Каріпе...»[72]
72
Уривок з розділу «Монос» із книжки Чарльза Кінґзлі «Нарешті: Різдво у Вест-Індії». Монос – острів у складі держави Трінідад і Тобаго.