– Кулак он хитрий. Он сам такового не скажеть, но, через підкулачників обрабативаєть часть нашого активу, приманивая такового к себе...
Говорить невеликий, енергійний болгарин. Він говорить мішаною мовою, бо на райнараді окроме болгар є українці, німці, росіяни з сусідніх сіл. Мова його мішана, але чітка й енергійна, і його слухають уважно. Ми сидимо поруч із головою КНС села Радоловки, де колгосп «Комунар». Це зовсім молодий, ледве жонатий парубок з блідим обличчям, не дуже й схожий на болгарина. Коли скінчиться нарада, ми поїдемо з ним у Радоловку. У тім самім ряді сидить зам. председател на колгосп «Комунар» кубанець двадцятип’ятитисячник Кошевський, мовчазний білявий гігант, моторист по професії. Далі маленький диспепичний [75] чоловічок, член радолівської сільради, інтелігент. З кишені його пальта виглядає пляшка молока. Йому не можна палити, пити горілку, їсти рідний болгарський перець і багато любити. Коло дверей притулилися двоє здоровенних дядьків, що привезли радоловців колгоспівською тачанкою. В одного довгі чорні, а в другого довгі руді вуса. Вони стоять із батіжками; їм не терпиться якнайскорше виїхати, бо поночі трудно пливти грязюкою. Всі вони, окроме Кошевського, болгари.
XXX
Є така хвороба психастенічного порядку й називається вона агорафобія. Я знаю, що вона є, бо сам трохи хворий на неї. Я не люблю великих засідань і колись ретельно уникав усіх учительських і професорських зборів, на яких мусів бувати.
Але я завжди охоче слухаю збори на заводі, і таке саме почуття було в мене на цих зборах КНС. Старі, об’ялозені не дуже щирими журналістами, слова, що повторювані щодня, вже не запалюють енергетичних токів, тут на зборах КНС ізнов оживають у кострубатих, незграбних реченнях, у мішаній мові, у монотонній енергії інтонацій водителів селянського життя. «Куркуль – він хитрий, він прямо не скаже, а манівцями обплутує слабих і несвідомих». Ще недобитий куркуль, якого прекраснодушний професор уже об’явив мертвим, яскраво встає перед очима. І в такт з інтонаціями оратора стискаються в слухачів кулаки, серце б’ється швидше, в такт із маршем трудного побіденного життя: я оживаю на таких зборах і, поволі витягуючи руки, знов і відчуваю давно невживані м’язи.
Радоловські дядьки з батіжками підійшли до зампредседател на колгосп «Комунар» і почали радитись.
XXXI
Один по одному підвелись радоловці й вийшли з залі. Скрайній був час їхати й ми пішли до тачанки. Дивна річ, усі вони ніби ставилися до зборів куди спокійніше, ніж я. Хто знає, може їх більше зворушили б ті самі професорські засідання, з яких я тікав ретельно.
«Пора, – сказав один з них до якогось районового робітника. – Пора вже якось упоратися з хрестом на вашій церкві. Ви ж таки район. Уже три роки, як попи не повертаються до нас у Радоловку – а ми не район і не дуже велике наше село».
По тих словах ми якось убгалися в тачанку й попливли багняними каналами вулиць.
Спадав вечір, біг заєць, розліталися бризки і член президії сільради розповів про родження Радоловки.
Болгарські діди-делегати, сивоусі й статечні обдивлялися місце для селища. Царський уряд указав їм те місце коло села Куцого над трактом. Довго ходили діди, роздивляючись на місце, приділене їм із царської ласки. І роздивившись, вирішили: коло тракту не селитись, бо дуже близько від царя, а прохати дозволу осісти біля Кам’яної Могили оддалік від шляхів і трактів, від царського ока й царської загребущої десниці.
Так зроблено й уряд дав дозвіл селитися коло Кам’яної Могили. Як-небудь розташувалися болгари й посіяли пшеницю. Того ж таки року задув вітер і здмухнув посіяне зерно в кураї та цілини, й дрофи та хохітви [76] поїли пшеницю. Гірко на дідах-делегатах окошився той вітер. Добре послухалися діди всяких слів і розмов про своє делеґатське око. Але йшов час і болгари збудували собі доми.
В таких самих домах вони жили були під турецькою рукою в Болгарії. Тільки там ці доми були з дикого каменю, а тут будували болгари з цегли. Грошей їм вистачало й цегельні на дорогих дровах привезених із півночі пекли цеглу для болгарських сіл. Тракт був далеко й царська десниця не дуже непокоїла болгарів. Знову в честь і в славу стали згадувати дідів-делеґатів.
Але після революції першої й після колективістської революції на селі, оті двадцять два кілометри знову далися взнаки. Виріс найкращий на район колгосп «Комунар», а район став у Коларівці за двадцять два кілометри. У Коларівці школа семирічка, Коларівка концентрує запаси, в Коларівці вирішаються справи. Двадцять два кілометри треба плисти до Коларівки океанами осіннього багна. Четверо добрих коней ледве тягнуть легеньку тачанку.