Тоді розгніваний ієрей ще раз стукнув кулаком об стіл. «Пам’ятайте ж, – грізно сказав він; – ні один піп не уживеться в вашому селі при таких умовах». По цих словах святий отець зібрав манаття й страшно розгніваний назавжди виїхав з Радоловки. Чесний отець, виявилося, був не тільки велебний проповідник, але й великий пророк. Більше ні один піп не виявляв бажання служити богові в радоловській церкві.
XXXV
Коли ту церкву замикалося, нікому було віддати ключі від брами. Не знайшлося зацікавлених людей. Церква тепер править за сідало для галок. На той рік її ламатимуть.
Погане життя церкві коло доброго колгоспу. Молодий Ґарґантюа розкидає навколо себе круглі рученята. Погано й тій жінці, що не схоче бути матір’ю молодого Ґарґантюа. Він уже добре годує сам своїх батьків і матерів, але є такі, що все ще не вірять, що з молодого гіганта будуть люди. Що це так, тому довід історія Паскалової.
Болгарин Паскалов увійшов у колектив із сім’єю, конем і всяким іншим реманентом. Був він бідняк і до власного невеличкого господарства дожився оце лише за радянської влади. Але жінка його у колектив не ввійшла й Ґарґантюа за свого сина не признала. Натомість вона постановила розплодити курей, багато курей, дуже силу курей. На дворі Паскалова, що поруч із двором колективу і відгороджений від нього тільки кам’яно-кізяковим валом у метр заввишки, почалася куряча любов. Півні любили курей, зраджували одних, закохувалися в інших, виборювали між собою право на любов і виголошували це право з кам’яно-кізякового валу в безмежні простори курячої громадськости.
За якийсь місяць доти безкурні простори Паскалового двору оживилися незчисленним курячим населенням, що квохтало, сокотало, бігало в бур’янах, рятувалося від шуліки, розкопувало лапою пісок і подзьобало обличчя землі в Паскаловому городі. Помалу, шукаючи нових зерноносних просторів, окупували курчата й територію колективного двору.
На території тій одвіку жив свинячий нарід. Ця лінива й невойовнича нація, що проводить мало не все дозвілля в грязевих ваннах, раптом повстала на курчат, як німецька буржуазія на Наполеона. Безупинне квохтання й сокотіння нахабних окупантів заважало лінивій нації нагулювати жир у грязевих ваннах і бентежило нерви, заспокоєні повсякчасним пляжінням. Отже, свині повстали і, як один чоловік, поїли сімдесят курчат, решті ж довелося доживати віку в темних кутках Паскалового дому.
Збентежена Паскалова жінка визнала Ґарґантюа за свого сина і адоптувала, взявши на вихов, колективне порося.
XXXVI
Радоловські кури літають як орли. Так само літають евтські качки й гуси. На дворах коло млина мандрівець може побачити птахів, що населювали колись і харківські прерії, але тепер там винищені. Це гиндики, гиндички і гиндичата.
На самому млині сидять болгари й, поки мелеться привезене збіжжя, грають у млинок. Млинок – це віковічна примітивна гра на дошці, де накреслено три концентричні квадрати. Кому пощастило поставити три фігури вряд, той має «млина» і забирає одну з фігур ворога. Цього млина можна далі зачиняти й одчиняти й кожна така операція теж дає право взяти одну фігурку ворогову. Зветься ця гра по-болгарському «дани» і за фігурки правлять зерна фасул (квасоля) і мамули (кукурудза).
Але все це й також хату болгарина Паскалова, де нам доведеться ночувати, ми побачимо взавтра. А зараз спадає ніч і ми в’їздимо в Радоловку. На містку через неназвану річку нам заступає дорогу отара тонкорунних овець. Вони товчуться на однім місці, немов публіка перед кіном, нарешті десь знаходиться цап, пробуцує собі путь через вівці, виходить на місток і публіка валом суне за ним. Голова КНС розповідає, як він (позаторік) пас вівці й вони ніяким робом не хотіли переходити по той бік річки. Довелося йому й другому пацанові, взявши вівцю, як лантух перекидати на той беріг. Так перекинули з десяток, тоді пішло. Тепер цей чабан за отамана в КНС.
Ми в’їздимо в Радоловку й починаємо трішки турбуватись: де доведеться ночувати. З свого досвіду ми знаємо, що ні один з товаришів, з якими так тепло ми балакали в тачанці, нас до себе не закличе. Не те, щоб він просто боявся товариша з кореспондентським квитком, але все ж таки, знаєте, в кожного своє сімейне життя, свої сімейні деталі, що не хочуть потрапляти під перо.
Тому нас відведено до сільради чекати, поки знайдеться вільна квартира. Уночі невідомими ще морями й затоками багна побрели ми з соцьким до якогось з незчисленних Дженкових. Даний Дженков, виявилося, вдома, та коли його дружина дізналася, хто це стукає, вона пояснила, що Дженков хворий і сьогодні навіть через цілий день не вставав з печі. Соцький розводив руками й ми вирішили повернутися до сільради.