Написавши цю книгу й підождавши належний час, поки її видрукувано в буенос-айреській друкарні, Люїс Рейзіг, бувши не лише арґентінським гумористом, але й одночасно людиною широкого реклямного розмаху, запакував один екземпляр у сірий папір, надписав на ньому: «Ostap Visnia Ukraina» – одіслав на пошту. Не зважаючи на деяку недостатню детальність адреси, книга олл-райт приїхала в Москву, де на ній адресу уточнили, написавши: «Харьков, Остапу Вишне». Під цим девізом книга й потрапила адресатові до рук, адресат люб’язно дозволив мені взяти її на прочитання.
Але прочитати її було нелегко. Еспанська мова, хоч і легша від інших, але теж хоче, щоб її попереду вивчено. Отож я можу поділитися читачем тільки невеличким уламком тексту з початку книги, який мені пощастило розібрати. «Ля кампанья дель Хенераль Булеле», значить, як кожен може сам догадатись: «Кампанія генерала Булеле». Далі на титулці авторовою Люїс Рейговою рукою було: «Як була одна війна, що почалася за завоювання петролю і скінчилась закладанням цирку для бою биків». Це я прочитав і переложив.
Я упорався як-небудь з першою сторінкою, де з’ясувалося, що медама і дочки «хенераля» Булеле не мають у чому ходити, і «хенераль» береться згадувати, як би підробити грошей. Для цього хенераль Булеле їде...
Вечірнє сонце несподівано й делікатно усміхнулося в вагоні. Була станція, і невідома людська душа, блукаючи між рейок, прагнула бачити Петрусенка.
– Петрусенко, – зазовно лунав голос. – Петрусенко-о, – повторював голос тоскно і безнадійно. «-.-.» додавав той самий голос тверезо і посутнє. – Петрусенко-о-о-о-о, – мотивував невідомий голос. Потяг рушив, а самітня душа, блукаючи між рейок, крізь стукіт і стогін вагонів невгамовно прагнула Петрусенка.
VI
Виряджаючи в Даґестан експедицію в справі дослідження того, як проходить колективізація серед населення, і зокрема серед українців Даґестану, редакція зібрала всіх учасників експедиції: фотокореспондента, літератора-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (і всі об’єднувалися щасливо в моїй особі) і висловила побажання, щоб матеріял з вагонних розмов був використаний експедицією в її роботах.
Згадавши про це, я підсів до ясно-блакитної тітки і, щоб розбити лід, запропонував, що я здійму з горішньої полиці її чемодан.
Отже це не можна вважати за добрий спосіб зажити довір’я в людини. Я пригадую, як їхавши на полювання в максимі, я пропонував старенькі бабусі, що я придивлятимусь за її вузликом убільшки з півкіла яблук. І от бабуся, що до того часу довірливо розпитувалась у мене про всякі речі, раптом схопилася і, притискаючи вузлика до серця, відійшла в коридор – там вона і простояла, аж поки я не вийшов з вагону. Але ясно-блакитна тітка не злякалася і спитала, що воно тепер з нами буде, що все так дорого, і для чого заварили оту саму індустріялізацію – хоча тітка була не проти радянської влади. – «Всьо ето я понімаю», – сказала тітка.
Не буду долігати [99] читачеві тим, як я агітував ясно-блакитну тітку, закручуючи уявлювану кучеряву сократівську бороду і підперши кулаком носа, щоб дати йому форму кирпато-сократичну. Той читач, з яким мені не нудно балакати, хоч би краєм ока свого добачає, в якій добі ми живемо і що про нас скаже історія, не зважаючи на всі наші помилки, на огріхи і на деяке запаморочення від успіхів. Той же читач, що його ідеї регулюються тільки тим, що він сьогодні жер на сніданок, і тим, що йому розповідає кума коло чаю – той читач чужий душі моїй. Може й корисно було б побалакати і з ним також, а тоді написати побутовий роман з болотного життя, але мене враз бере нудьга і дуже хочеться спати.
VII
Найбільше зацікавило мене в тітчиній арґументації те, що, мовляв, робітництво наше малокультурне і до індустріалізації не підготоване. Робітництво, обстоювала тітка свою тезу, не почуває відповідальности за машину і за якість роботи, у відповідь на те я розповів тітці факт, з якого ті мого пера птахи зробили б новелю на сто п’ятдесят карбованців, а я, заїдений баглаями,[100] подаю його, як факт голий, мов п’ятнадцять копійок.
В однім місті, саме коло того завулку, що ковбасою котиться вниз повз вітрини з штанами й капелюхами, у час до нас куди ближчий, ніж потоп і навіть прем’єра «Мікадо»,[101] стояла цинкографія – в цинкографії пахло сірчанкою, ціянкалієм та іншими хемічними фіялками. Один хлопець робочого чесного роду працював у тій цинкографії. Був то копець здатний напрочуд, швидкий на розум і на доброго, на не абиякого мав вийти цинкографа. Від усіх найшвидше перейшов він науку і вже працював коло німецької на тонесенькому склі сітки, яка німецька сітка коштувала небагатій нашій державі ні багато, ні мало раунд шістсот марок золотій валюті.
101
«Мікадо» – оперета британського композитора Артура Саллівана і драматурга Вільяма Колтона, яку поставив театр «Березіль» у сезоні 1928/1929. Спеціально для березолівської вистави Майк Йогансен і Остап Вишня написали злободневні інтермедії і куплети.