Гай Сергійович Шайба вийшов з-за столу і підійшов до баби. – Листа послали, но людина не янгол і не може весь вік спати з однією бабою – якщо не вернеться, то з міліцією його тягти не будемо. Гай Сергійович Шайба бабу поцілував дружньо, повернув за плечі і вона вже була за дверима – що тобі жінко? – навіщо ти сюди притягла пацана? – чи ти повернешся колись додому, чоловіче, третій день спиш на столі в завкомі – завтра в обід може прийду, наготуй мені цинковий таз помитись – одпливай додому, нема коли – до силікаттресту – у відповідь на вашого листа сповіщаємо – що тобі, пацан, пояса? – на тобі пояс, грайся, но тільки тікай додому – пацан узяв – о! це був добрий англійський пояс.
– Товариші, – сказав незабаром по цьому Гай Сергійович Шайба. – Часу в нас небагато, – і в тижні ми знайшли п’ять день, а в п’ятирічці ми дозволяємо собі лише чотири роки, але все ж таки ви маєте почекати п’ять хвилин, бо насупроти мого вікна в їдальні я нап’юсь чаю.
Як вепер, блукавши на подолах Даґестану і дійшовши горяного струменя, заллявшись по́том, як градирня, як звір, він пив чай. Гарячою парою прикро промивався потужний котел його тіла – аж у кінчиках пальців; здригаючись болючою насолодою, він пив чай, шклянку за шклянкою, розплавлюючи згляглі жмути нескінчених думок, розпарюючи затужавілу шкаралупу недозволених питань. На мить він поклав голову на руки і в ту ж мить він став під трансмісією механічного цеху.
Мов океанський пароплав цех плив в Електриду. Кожний атом цегляної підлоги просякав дрібний двигіт невидимих хвиль, що на них гойдався механічний цех. Сичали ремені, з шківа – на шків – і з циркулем добрий шкіпер стояв над покопирсаною мапою земного валу – розміряючи пильно кругосвітну подорож валу – під ногами не було землі, він стояв над трюмом – звідти йшов таємничий двигіт.
Як маятник, міряв час брус на стругальнім варстаті – вперед – назад – вперед – назад, і кучерявою піною завивалась стружка в минуле, у чадну чагар перевойованих воєн, у давненезні доводи старої історії, у липучий літопис князів, королів, кошових, в десятитисячолітню костогризу людей, у смерть полотняних спантеличених смердів, у загибель незнаних, незаписаних героїв, у те, як пилипи і лакузи скакали в гречку і вистрибували з конопель міністрами й великими воєводами.
А навколо сверещали свердла. Серед мила, й без мила, не вмер данило, болячка задавила, вони вдушувались у деталі великого мотора майбутності. Вони готували простір для свіжих лав юних болтів, нових бійців. Для нових нарізані віків у математичному факультеті револьверного верстата, вони увійдуть у товщу сталевої маси – і кожен з них свою стріне гайку, прошиє її, і з нею з’єднається навіки.
Аж от Гай Сергійович Шайба відчув, що він – фрез. Витвір тисячолітніх математичних зусиль темних геніїв підсвіту, він гіперболічний і блискучий вийшов на поверхню і в металевих верствах людства, в сталі, в залізі, в чавуні, в дуплинах, в жуках окалин, у перегартованій плівці, у потяжнім феррумі, в ванадії, молібдені, і мангані прорізає парадоксальну, але ясну й круглу лінію до вселюдського щастя. Фрез фрезів, він сам нарізав фрези, полегшуючи роботу майбутнім вікам. Википілий в тиглі самогарт, він сталеву вів лінію ні на мікрон праворуч, ні на мікрон ліворуч.
Важку, мов болт голову, він звів із схрещених рук. Мов тать, підкрався дощ і заходив по дахові дитячими пальцями. Круглими скляними іскрами дощ цілував вікно – і от дощ утік у кущі – перед Гаєм Сергійовичем Шайбою стояв пацан і плакав круглими літніми краплями. Об добрий англійський пояс, пристібуючи батька до стільця, об застібку він порізав пальця, і палець теж заплакав круглою краплею крови. – Стривай! – сказав Гай Сергійович Шайба і, взявши пацана навколінь, став видушувати з пучки кров, боляче на одну мить, а далі буде краще – він з острахом дивився на пацанове обличчя. Але пацан уже задивився на пучку, як з обріїв, з ярів пальцевої шкурки нове зіходило ще кривавіше сонце. Гай Сергійович Шайба зовсім збентежився, але давив дужче і глянув у вічі. Сльози висихали йому на зацікавлених очах і рот розійшовся осонням сміху.
IX
Сонце встало над степами Докавказзя. Рушниці ніхто не вкрав; я на дозвіллі додумав мисль – про тих, хто не розуміє індустріялізацію.
Коли хто протягом тринадцяти років не вправився розчовпати, в яку епоху він живе, не спромігся глянути на нескінченну історію насильства, експлуатації і убивства, що зветься історією людства на землі, не посмів бачити початок небувалої ери, забув, що в муках народжується нове життя – то той, ясне діло, не бачить і потужної дитини першого віку нової історії – індустріялізацїї Радянського краю.