До останнього часу «європейці» жили в Дербенті на принципі екстериторіяльности, ніхто з них не хотів вивчати тюркську мову, ніхто з них ніколи не заглядав в азіятський Дербент, а зустрівшись сам-на-сам далеко від міста, мисливці «європейсякі» і азіятські, без довгих церемоній стріляли одне в одного круглими кулями (бо жаканівська куля,[125] на думку тамтешніх мисливців, при цілком достатній силі бою не дає потрібної точности).
Все, це тепер швидко і радикально міняється. На зборах учителів Дербентської округи головував молодий тюрк, хлопець літ на вісімнадцять, голова профосвіти, і хоч учителі й учительки «арійської» крови трохи кривилися, слухаючи його дефективну російську мову, але він головував і він давав лінію.
Ще й досі в Дербенті радянських шкіл дванадцять, а духовних шкіл вісім, а дуже недавно всі школи були духовні.
Ще й досі величезна більшість «європейського» населення дивиться на стародавні нації Даґестану згори, вважає їх за дикунів і, по змозі, не має з ними ніяких справ. Коли торік учинили курси тюркської мови, то курси ті усохли за браком слухачів. Найпередовіша частина нетубільного населення – пролетарі, партійці й комсомольці, – або самі тюрки з походження, або давно вже вивчилися тюркської мови, маса ж службовців, залізничників і прикажчиків і досі вважають себе за вищу расу.
Переходячи від головної площі міста вгору, подорожній переступає межі Европи й Азії. Уже на головній площі його вражає довженний ряд обірваних чистильників, що постукують щітками об скриньки і через цілий довгий гарячий день терпеливо чекають на клієнтуру.
Приблизно раз на день на площі з’являється такий самий обірваний пацан, що якимсь способом розжився мідного п’ятака. На чистильній біржі зчиняється неймовірний ажіотаж. Пацани стукотять щітками, а тоді просто кидають свої місця, оточують щасливого капіталіста і навперейми переконують його вичистити його подерті чув’яки. Пацан старанно обдивляється інструменти кожного з них, сторговується за три копійки, і представник ощасливленої фірми береться до роботи. Почистивши чув’яки, пацан сідає тут же на тротуарі, і робота завмирає на цілий довгий літній день. Тільки повз ряд пацанів минають жінки з колосальними амфорами на спинах, ті амфори перев’язані ганчіркою і гойдаються на плечах. Тільки по де-не-де проїде дуже товстий мулла з довженною бородою на дуже малім ішакові.
В обід дербентський селянин, чи наймит, чи залізничний чорнороб en masse іде у їдальню робкоопу пити чай. Селянином чи наймитом, чи залізничним чорноробом у Дербенті зветься романтична фігура у подертому бешметі з колосальною баранячою шапкою на голові, у гостроносих чув’яках з довженним кинджалом при поясі. Ці довгоносі лицарі, немов мокрі, скуйовджені шуліки, обсідають величезну залю їдальні і мовчки сидять, очікуючи, поки руська ханум принесе їм чай. На стінах висять екзотичні плякати:
Ця екзотична література існує хіба для матросів і для приїжджих туристів. Дербентські азіяти не відчувають ніякої потреби в цьому плакаті. Вікова стародавня чемність і витриманість не дозволяє їм навіть голосно балакати у кафе, а тим паче битися чи танцювати. Крім того, ніхто з них не вміє читати по-російському.
Отже і другий плякат:
писаний не про них, бо вони мусульмани і алькоголю не вживають (принаймні на людях).
І третій плякат:
так само існує виключно для «культурних європейців», бо звичайно ж ні в одному європейському кафе люди не поводяться так стримано, ввічливо і тихо, як у їдальні робкоопу в Дербенті на межі Европи й Азії.
XII
Ці мужні, добірно виховані, стримані, обірвані джентлмени – страшенна злиденна біднота. Багато хто з них тільки половину року їсть кукурудзяний чурек, а друга половина годується переважно чистою водою з криниці і надіями на майбутній урожай кукурудзи.[126] Навіть овечий сир, відомий у нас як бринза, і називаний у Даґестані пендир, настільки рідко буває на столі цих джентлменів, що серед європейського населення Дербенту склалася зворушлива леґенда про одного дуже довгого перса і про один дуже короткий шматок пендирю.
Одного дня, коли було народне свято і коли мулли їли прекрасний шашлик з бідацьких баранів, а запивали той шашлик добрим вином, так щоб не видно було людям, один довгий перс вирішив з нагоди божественного свята почастувати себе пендирем. З кілка він зняв довженну чурекову сусульку, один кінець її взяв у рот, а на другий край, на цілий метр відстані від свого носа, поклав шматок пендирю убільшки з волоський горіх.
125
Жаканівська куля – свинцева куля для гладкоствольних рушниць. При влучанні робить велику рану.
126
У гірських кантонах Даґестану вистачає врожаю рівно півроку. Довозити хліб у деякі з них поки що неможливо. (