Вам ніколи не доводилось бачити дикої качки – не тієї обідраної, нашпікованої салом істоти, яку подають у ресторані, і не того висохлого, скуйовдженого опудала, що стоїть під склом у музеї, а справжньої, ще живої, дикої качки. Перед мисливцем на обрії з’являється малесенький чорний хрестик. Немов друкарський знак, він пересувається на розгорнутім аркуші неба. Ще секунда і він перейде на другу сторінку абстрактний, чорний і нецікавий, як одна із точок у величезній, повній яскравих слів книзі природи. Ще мить і цей чорненький ікс навіки щезне з вашої свідомости, не залишивши в ній ані найменшого сліду. Короткий постріл і з небесних полів, перевертаючись, щомить виростаючи з неймовірною швидкістю, скрашуючись усіма кольорами, вирощуючи розкішні крила, потужну голову, жовто-зелений ніс і жовтогарячі лапи, на землю падає крижень, і мисливець бере його в руки, відчуваючи м’яке, тепле, небувале тіло.
За цю мить чоловік їде зимою на паротязі, цілі дні ходить, не помічаючи ран на ногах, по дві доби не їсть, і по три доби не спить, переживає муки, що їх у кожнім виробництві охорона праці визнала б за середньовічну інквізицію – за цю коротку, за цю творчу мить, коли з точки народжується птиця.
XIV
Отже всі п’ять пасажирів паротягу вилізли глибокої ночі вузькою залізною драбинкою і спинилися на станції Папас.
Станція Папас поділяється на дві нерівні частини. По вузькому коридорі без єдиного вікна, що виходить дверима просто в морозну ніч, очікують потяга пасажири. В у три рази просторішій кімнаті, поклавши голову на стіл, спить дежурний по станції, сам. І не через те, що він не хоче пускати до себе людей – п’ятеро мисливців просто пішли до його кімнати і розташувалися долі – це через те, що народ у коридорі не люди, а «татари». Вони сплять один на одному в коридорі коло віників і помийниць, і коридор повний того меланхолійного, кислого запаху, у якому почувається то бараняча шкіра, то кислий людський піт.
Як сказано, п’ятеро мисливців, а були вони машиністи і залізничники, розташувалися в офіціальній кімнаті дежурного по станції.
«Вепра, – сказав Приходько, – треба бити круглою кулею. Круглою ж кулею б’ють також татарина, бо жакан, хоч і летить далеко, але точно не влучає. Досить маленької билинки, чи тоненького сучка, щоб той жакан пішов на півсажня вправо або вліво.
Дрохву ж, навпаки, б’ють шротом, і дуже треба брати вперед. Торік коло Араблинської [130] не було нікого, хто не вбив би бодай із півдесятка дрохов. Здорові дрохви, але худі.
За той сезон, що був, я убив тридцять чотири вепри, але свинятини ми їмо мало – набридло. Я продав їх на базарі – сімейство одяглося, купили ми трельяж, а це шукаю грамофона».
Приходько поклав собі під голову сумку і ліг долі.
«Знаєте що, братця, – сказав машиніст Лисун, – тепер весь кабан по кущах, а то й просто лежать сучі сини у траві. Ми з Косенком ганяли хохітов, то один вискочив пудів на дванадцять і побіг у лісок. Я й біг йому навперейми і управився вистрелити, тільки кулі не було, то і він пішов, падлюка, далі.
Но все ж таки я його дробом зачепив. Із його капало, як з кабана. Верстов ішов, по сліду, із п’ять, но так і не взяв».
Машиніст Лисун поклав під голову сумку і ліг долі. Ще скілька душ розповідали про вепрів, про дрохов, про гусей і навіть про качок. Тоді всі поснули, а за півгодини знову схопилися й пішли на передгір’я.
Солонцюватою пустелею, хиляючись від сну, хлюпаючи по воді, плутаючися ногами в бур’янах, один за одним, низкою ми йшли на передгір’я. Було зовсім темно, стежки не було видно і люди йшли, як п’яні. Зненацька вся компанія чогось хитнулася вправо і так пройшли з півкілометра. Потім так само стихійно повернулася назад і пройшла з півкілометра ліворуч. Тоді знову хитнулися вправо і коли край неба вже сірів, так само несподівано знайшли стежку.
Серед рівної, солонцюватої пустелі йшла стежка і раптом піднялася вгору ступнів на сто, наче східцями. Далі знову було рівно. Росли рідкі кущі ожини, оддалік чорніли ліски – це була полонина передгір’я. Коло другого лісочка Приходько послав двох із собаками наганяти вепра, а решту розставив на виходах з гаю коло рівчака, за яким починався другий гай. «Будемо гаювати», – сказав він і показав на маленький кущик – це було моє місце.