Ми сіли і помовчали трохи, як є український звичай. Я крадькома роздивлявся хату. Її можна було б в оцю хвилину перенести в Зміїв, і вона не справила б ні на кого ніякого вражіння.
Правда, богів не було – селище Хач-Манзель є колектив, та й взагалі в цій країні тисячі народів, тисячі мов і тисячі релігій, боги можливо саме через свою різноманітність і многовзірність не користуються такою пошаною, як у наших селах. У сусідній чистій хаті лежала купа прядива і така сама купа овечої вовни.
«Ну, як, – сказав машиніст Лисун, – будемо, значить, гуртом землю робити». Баба не одповіла нічого. Видно було, що вони зберігали ворожий невтралітет до ідеї колективу. «Що ж, – сказав далі Лисун, – коли косовиця, то й діди ваші з одного казана їли і з одної чарки горілку пили. Мабуть що непогано буде і землю гуртом орати».
«Так то косовиця, а то землю орати, – сказала хазяйка. – Косити гуртом тільки й треба, а як із землею, то ми ще не знаємо, як воно буде».
«А чи є у вас такі, що без права голосу? – запитав я. – Як вони?» – «Є й такі, – одповіла хазяйка, – і вони в колективі».
Поки бабуся накривала на стіл і прошкандибала з хлібом і солоними огірками, ми з Лисуном розпитували в хазяйки, чи є в них на селищі багаті люди і чому їх прийнято до колективу. За багатого в селищі Хач-Манзель вважається того, хто посадовив виноградник не менше, як чотири роки тому, бо землі в усіх було нарівно – це селище вже радянського походження і склалося з недобитків великих сіл Даґестанських, поруйнованих білими та грузинськими меншовиками під час громадянської війни.
Отже і люди там з усяких земель України, і землю ділилося між ними нарівно. Куркулі тільки-но почали були народжуватись на ґрунті виноградарства і це народження припинив колектив. Власне, як на слобожанський масштаб, із такого виноградинка, що посаджений уже чотири роки тому, хазяїн має чималий прибуток, і його ні в якому разі не можна б уважати за середняка. Але тут масштаб інший.
Коли бабуся принесла хліб і огірки, Лисун почав моргати оком на здогад вина. Миколин виноградник був ще молодий, отже бабуся послала пацана до Івана, і пацан приніс дві чверті вина. Можна було б добути і крашанок, і масла, і м’яса – сказав пацан, але в Івана весілля, і там усе поїдять сами. Дочку Іван видав заміж, записав у загсі, оце три дні гулятимуть, а тоді ще поїдуть у Дербент вінчатися.
Коли Лисун розлив вино по коновках, то бабуся почала згадувати допотопну Полтавщину шістдесятих років минулого сторіччя, а хазяйка жалілася на малярію і на свого рідного брата, завідателя кооперативу. Після другої коновки хазяйка прямо почала шкодувати, що її брата своєчасно не розстріляно. Здається, що він не хотів видати їй матерії поза чергою, а собі взяв і навіть дочці своїй набрав на спідницю.
Ще жалілися вони на вовків. Передучора вовки порізали ні мало, ні багато, чотирнадцятеро коней і це саме перед оранкою.
Лисун вилив рештки вина в пляшку, і ми зайшли ще до Чапура. Чапур по-татарському значить рябий. І справді, це був чоловік із сильно подзьобаним віспою обличчям. Волосся йому було шорстке і щіткувате, як у вепра, як вепер він дивився маленькими злими очима і був знаменитий мисливець.
Оце він сидів на ослінчику і лагодив чобіт.
Його три дні як випустили з тюрми, і він був у добрім настрою. У тюрмі він просидів рік за те, що не вбив татарина, а тільки одстрелив йому руку, і то у своїм дворі при численних свідках. Коли б він цього татарина був убив сам-на-сам, як і тих шість душ, кого вже поїли шакали в усяких місцях гірської полонини, то йому не довелося б сидіти в тюрмі, бо ніхто б не знав.
Імовірно, що рябий Чапур не заживеться на цьому світі. Чи за рік, чи за два сам-на-сам із ним зустрівшися в лісі, якийсь татарин управиться вистрелити швидше від його, і від Чапура залишаться тільки дванадцять шевських цвяхів.
Ми вийшли з селища Хач-Манзель і подались дорогою на солонці. Я не беруся судити про рештки національного антагонізму в Даґестані. Ті півсотні народів, що там живуть, подекуди ще й досі не позбулися ворогування між собою, ворогують із заможними тюрками, що забрали плідну полонину, ворогують із залізничниками, ворогують із своїми муллами і, не проживши там десять років і не ззівши з ними десять пудів соли, дуже нелегко сказати, як нам треба вирішити національне питання. Ясно одне, що там, у Даґестані, національне питання більше ніж де-небудь тісно зв’язане з вирішенням усіх чисто економічних і соціяльних проблем; воно виринає на найнесподіваніших місцях і місцевим керівникам подекуди доводиться найхимерніших добирати способів для його вирішення.