Тітки побалакали між себе ще хвилини зо дві, прийшли до висновку, що цього діла так покинути не можна, а доведеться, мабуть, звернутися до міліціонера. На сусідній лаві знайшовся ще один йолоп у сірім костюмі, що підтвердив тітчині сумніви, і теж висловився за те, щоб викликати міліціонера для консультації.
Слухаючи тих розмов, циганка засовалась на місці і почала шукати очима дверей, передбачаючи ночівлю в районі і дуже довгі й непотрібні пояснення.
«Сидіть, жінко, – суворо сказав товариш, – і їдьте спокійно, куди вам треба. Ніхто не посміє вас зачепити». Далі він звернувся до молочної тітки. «Я думаю, громадянко, – сказав він ще суворішим голосом, – що вам не можна їхати в цьому вагоні. У мене сильне підозріння, що у вас сифіліс, і що я можу від вас заразитись. Чи не буде краще викликати міліціонера і з’ясувати цю неприємну справу, бо, коли у вас насправді сифіліс у першій стадії, в чому я тепер уже майже переконаний, ви можете заразити всіх сусідів. Ви самі не уявляєте собі, які це матиме жахливі наслідки».
«А ви, громадянко, – сказав він далі, звертаючись до тітки в шовковім капелюсі, – ви, громадянко, щось украли і сховали крадену річ у ваш ридикюль. Я звідсіля бачу цю річ крізь шкіру вашого ридикюлю, і я переконаний, що ця річ крадена. Я пропоную спинити вагон і викликати міліціонера. Він зможе з певністю встановити, кого ви обікрали і куди ви везете крадені речі».
Тітки вилупили очі і замовкли. Тоді в розмову встряв йолоп у сірому костюмі. «Дозвольте, громадянине, – сказав він, – циганка...»
«Циганка їде з дитиною у своїх справах, – грубо обірвав його товариш, – і ніякий ідіот, хоча б він тричі був у сірому костюмі і в три рази інтелігентніших черевиках, не має ані найменшого права до неї чіплятись».
Мені дуже сподобалося, як мій товариш, поет і географ, обійшовся з хамовитими тітками і з йолопом у сірому костюмі. Не те, щоб я сам не міг вигадати подібної речі, але найпотрібніші слова завше з’являються до мене через п’ять хвилин після того, як вони були мені потрібні. Та тепер, міркував я, я вже не забуду цієї лекції і коли мені доведеться стрітися з тюрками, я не тільки не стрілятиму в них, а, навпаки, буду їм як друг брат. Ми з машиністом Лисуном поїдемо в Берікей [136] і там, безперечно, стрінемось не один раз із тюрками.
XVIII
«Татарські овчарки, – сказав машиніст Лисун, – це дуже великі і дуже підходящі собаки. Коли вони самі, без хазяїна, побачать чужака, хоча б верству від кутану, то, будь покійний – гавкатимуть вони недовго, але й той чужак недовго житиме на світі.
Коли тобі трапиться таке, то довго не думай, лягай плацма на землю. Перед цим добре буває ще гукнути страшним голосом: „Ури“. Тоді собаки не візьмуться негайно рвати тебе на клоччя, а почекають, поки прийде хазяїн. Але і не думай од них одстрілятися, чи може ще й одбитися ціпком. Це собаки серйозні, голодні і їх у кожному кутані буває штук двадцять п’ять – тридцять».
За горою, коло круглого озера, що береги його вчорашній шторм укрив снігом, ми сіли в ямки і чекали, що пошле аллах. Десь далеко від моря заґелґотіли гуси. «Зникни», – сказав Лисун, і я зник у ямі.
Гуси кричали в ранішньому небі, але третій наш супутник, машиніст Косенко, обмотав вуха рушником і нічого не чув. Він ішов просто туди, звідки кричали птахи. Скільки ми йому не гукали, але він так і не повернувся, і коли гуси вилетіли над озером, вони не сіли, а, покрутившися трохи для пристойности, полетіли на інші озера, коло яких не було машиністів з обмотаними вухами. Робити було нічого. Ми з Лисуном убили ще по парі лопоносів,[137] підождали, поки їх підігнало вітром до берега, почепили їх у тороки і пішли пошукати хохітов. Незабаром Косенко зігнав величезний табун хохітов, штук на триста. Як срібна сітка, у чистім повітрі, став табун над озером і перейшов далі в степ. Лисун наздогнав Косенка, і вони пішли ліворуч ждати хохітов, а мені випало наганяти на них табун. Отже, я пішов правим боком озера і вийшов у степ, що поріс бур’янами і сохлим чагарником.
Хохітва – птиця тої самої породи, що й дрохва, тільки куди менша. Пізньої осени їх сила збивається в Даґестанському степу, і, коли морози не дуже по них ударяють, вони зостаються там через цілу зиму. Просто вбити хохітву не можна – не підпустить. Побачивши чоловіка з рушницею, хохітва ще кроків за триста здіймається вгору і всім табуном летить за якийсь кілометр від того місця. Наївна людина, що думає до них підповзти на вистріл, може повзти на животі цілу зиму, і так і не доповзти на потрібну дистанцію.
Особливо спокушає недосвідченого мисливця той факт, що навіть величезні табуни хохітви не тікають далеко від нього, а сідають просто перед очима, іноді не більше, як за півкілометра.