Але великою компанією можна добре на них пополювати. Коли частина мисливців самовіддано згодиться гнати хохітву в якийсь бік, то тим, хто засяде в засідці, добра буває пожива. Та дуже мало хто погоджується на нецікаву ролю нагінної собаки, тим більше, що щасливі власники двох чи трьох хохітов, звичаєм, забувають поділитися здобиччю з партнером. Вони тільки пробують, що другим разом буде їхня черга надати хохітву, а поки що кладуть дичину в свою торбу.
Мені чимало довелося йти. Я пройшов уже кілометрів зо два, переді мною заманячили якісь сірі, ніби прогнилі стіжки, ноги стомилися плутатися в бур'янах, а хохітов усе ще не було видко. Вони не могли провалитись крізь землю, я не бачив, щоб вони летіли. Значить, вони мусіли бути десь тут, якщо не втекли пішки під бур’янами – хохітва бігає дуже швидко, і не сякий пацан зможе її наздогнати, коли їй навіть не схочеться летіти.
Отже я покинув думати про хохітов і уявив собі зустріч з двома прекрасними тюрками. Ми трохи постояли б серед степу, і я почастував би їх цигарками, і може ці люб’язні, гостинні люди впросили б мене до себе в саклю. Дорогою я міг би дізнатися від них про ті місця, де зайців як насипано, вони могли б мені вказати той самий кущ ожини, в якому завжди можна знайти шакала, і може навіть ми пішли б з ними на засідку на вепра.
Вепра не так трудно вбити в засідці, там, де він п’є воду. Не влучити в таку десятипудову звірюгу, коли вона п’є воду, просто неможливо. За одним заходом я й пополював би і знищив би шкідника, який щоночі псує городи моїх гостинних хазяїв.
Поринувши в солодкі мрії, я й не помітив, що сірі прогнилі стіжки наблизились до мене і були тепер не далі, як на півкілометра. Десь сипло загавкав собака, потім другий. Мені здалося, що я маю згадати якусь неприємну річ, але в ту ж мить я забув про собак.
Просто переді мною, ступнів на п’ятдесят, у мальовничому безладді розсипано було якесь чудне сіре каміння, круглясте й конічне, якого я зроду не бачив у Даґестанських степах. Що це мало бути? Невже це був той самий табун, що так таємничо провалився крізь вогку від снігу землю.
Я ще раз глянув на каміння. Якщо це був колись табун птахів, то, він, очевидно, закам’янів тисячу років тому. З секунду я вагався, чи мені підійти глянути на чудне конічне каміння, а чи йти далі. Тоді я зробив крок у напрямі закам’янілого музею і в ту ж мить, без найменшого переходу, величезний табун знявся вгору і замерехтів у повітрі тисяччю срібних крил.
Я вистрелив двічі... одна, дві, три хохітви посипались на землю і стрибали між бур’янами. Я кинувся їх збирати, і в цей момент мене знов опанував той самий туманний, прикро неприємний спомин. Підранені хохітви врозтіч тікали від мене і тепер я вже ясно чув близькі, сиплі голоси собак.
Коли я управився підібрати пару хохітов і, тримаючи їх за шийки, ловив третю, з-поза бур’янів виринуло з п’ятеро собак. Передні вже не гавкали, а просто поволі йшли до мене. Чортова хохітва тікала прямо їм у зуби. Я вирішив, що з мене вистачить двох, і все ще, тримаючи їх у руках, – вони були живі, я не міг їх приторочити, почав помалу відступати.
Але я вже проходив у кожусі й важких чоботях кілометрів із двадцять, та й взагалі, навіть голий і свіжий я, очевидно, не міг би втекти від собак по прямій лінії. Я сподівався, що вони просто одчепляться від мене, побачивши, що я не маю до них ворожих намірів.
Коли я оглянувся назад, я побачив, що собаки йшли, не спиняючись, рівною лінією, ні один з них не гавкав, і передній, здоровенний чорний пес був уже в сорока ступнях від мене. Стало ясно, що по-доброму мені втекти не пощастить. Отже, я упустив хохітви, і вони знову затанцювали коло мене в бур’янах, і вистрелив у чорного собаку третім нумером. Собака заскавчав і подався геть, і я знову почав відступати.
Тепер, обміркував я, інші вже не підійдуть до мене ближче, ніж треба, і я зможу, без неприємностей, ушитися із своїми хохітвами.
Та коли я, вже дещо заспокоєний, за півхвилини знову оглянувся назад, собак було вже не п’ять, а штук із одинадцять. Тепер ні один з них не гавкав, і вони йшли рівним півколом і вже перетяли мені дорогу в трьох напрямках. Я почав нервуватися. У мене вистачило б патронів на весь десяток, але я не збирався нищити татарських овчарок. Я дуже добре знав, що значить кожен собака для бідного татарина, що зимою вивів вівці пастися на степ.
Але собаки не відставали і чим далі, то все тіснішим півколом оточували мене. Я знову кинув хохітви і вистрелив у переднього собаку. Чи на цей раз було ближче, чи якраз краще влучив, тільки собака страшно завив і став качатися в бур’янах. Інші спинилися на мить, а тоді, ніби нічого не сталося, знову мовчки пішли на мене.