XI
З Харкова до Херсона подорожують або пішки, або залізницею. Залізницею подорожувати швидше, але й потяг іде через Миколаїв мало не цілу добу до Херсона. У нас є проста Мерефо-Херсонська залізниця, та для неї треба ще будувати моста через Дніпро. Сей рік цей міст почнемо будувати. Покищо треба їхати манівцями через Полтаву – Миколаїв.
Приїхавши в місто Херсон, можна чекати автобуса. Там є автобус – один – і багато візників. Кожен візник думає, що саме з цим потягом приїхала його власна фортуна і щастя – несвідомий чужинець, що може, не знаючи географії, заплатити йому десять карбованців до готелю.
Першотравневий готель у Херсоні – інституція розкішна й дорога. Під готелем є ресторан, де дають пиво з етикетками англійською мовою. Це те пиво, що вариться у нашій Новобаварській броварні для експорту до Персії і що перси навіть вивозять у Німеччину. Отак то пиво з Нової Баварії біля річки Уд потрапляє до Старої Баварії за кордоном і б’є баварське пиво, – навчальна мораль для тих з наших скептиків, що займаються алькоголізмом. Уночі в готелі запалюють гасові лямпи, бо електрики саме зараз немає.
По дорозі до порту можна бачити майже вимерлу в нас категорію громадян – приватного крамаря. Цей павук розіклав французькі булки, сало, масло, олію, сірники й карти на прилавку, за яким є півметра дерев’яної халабуди. Колода карт коштує в нього на двадцять п’ять процентів дорожче, ніж у Хаторзі.[173] Сало й масло в нього продаються за астрономічну ціну, – щоб не лякати читача, я ціну замовчую.
Ми спускаємося до порту. Італійський пароплав навантажує зерно. Напроти на острівку, де яхтклюб, біліють шлюпки. Робітники переїжджають на острівець шаландою; на ній гребе старий моряк – один. Здоровенний парубок їде назустріч шаландою і гребе одним веслом, устромленим у проріз на кормі. Весло робить у його могутніх руках чудні кругові рухи, і шаланда пливе досить прудко. Маленькі пароплави лагодяться одпливати в Алешки, в Голу Пристань. «Котовський» завтра одпливе до Одеси. З Запоріжжя наближається річковий колісний пароплав, як триповерховий будинок відпочинку.
Уподовж довжелезної пристані, минаючи дуби, шаланди, буксири, зелені мисливські каюки, ми доходимо бази Рибтресту. Нам треба знати, коли піде мотор на Кизим. У базі Рибтресту взагалі пахне рибою, але сонно. Сьогодні ні одне судно не прийшло і ні одне не відійде.
Біля вікна в конторі висить телефон з катеринкою. Сашко накручує катеринку і дзвонить у Кизим. Він потрапляє на кизимську сільраду – ми так і не побачимо її ніколи зроду в житті своїм – слабий і дещо соннивий голос, що долинає до Сашкового вуха – це єдина реальна нить, що на мить зв’язує нас з цією далекою сільрадою.
Голос сповіщає, що він не знає, чи йтиме сьогодні мотор з Кизиму на Херсон. Дізнатися він теж не може: з вікна йому не видко, послати йому нікого, розпитатись йому ліньки. Чути з інтонацій голосу, що йому найбільше кортить спати. Сашко накручує катеринку, але на цей раз голос просто не підходить до телефону. Голос спить.
І справді, спадає вечір, і ми вертаємо, ковтаючи куряву, довгою пристанню до міста. Порт засвічується білими, зеленими, червоними вогниками.
Пахне смолою, дьогтем, олеонафтом.[174] У темряві виростає наче підземний гуркіт заводів.
Це співає
– РАДЯНСЬКИМ ПОРТ