Коли все одержано, коли минуло вже з троє день і ждати вже ніяк – об’ясняється, що шаланда одпливе завтра, удосвіта. Це значить, що можна ще буде поспати до десятої години вранці, поснідати вареною рибою, зробити прощальні візити до кожного з кизимівських рибалок, пошалатися Дідовим озером, убити й здати в Союз ще пар двоє лисок і норців, пообідати і надвечір, не поспішаючи, повагом, понести клунки на шаланду.
Дарма, що ви приїхали почасти для того, щоб боротися за темпи. У херсонській конторі Рибтресту дійсно метушня і директор може приділити вам тільки три хвилини. Але на просторах Лиману гоголівський спокій. Відомості про недовиконання плянів допливають до Рибтресту на таких самих парусних шаландах, а звиклі до комфорту рибтрестівські урядовці не мають бажання їхати цими шаландами в саму гущу рибальських промислів. Так херсонська контора провалила була весняну путину тридцять першого року.
Усе ж таки біжиш із клунком до шаланди ристю, почерез яруги і каньйони надбережжя. Ану, як усе ж таки одпливли удосвіта? Тоді доведеться чекати три дні на нову шаланду і ще скільки належиться на те, щоб одержано махорку, хліб, чоботи і мануфактуру, здано рибу, випито і закушено і віддано кінці – якщо є вітер. Яри, яруги, водориї і каньйони надбережжя наганяють піт під клунками. Перед останнім каньйоном ристь переходить у курцгалоп,[184] далі в галоп, далі в кар’єр. Останній каньйон – кар’єром.
Але ні. Все гаразд. Шаланда гойдається на причалі. Гоголівський спокій. На брезенті спить один, хтось з екіпажу. Коло самого носу шаланди спокійно плаває гоголь, зануряючи носа в спокійну воду. Ні вітру, ні хвилі, ні рибалок. Рух. Розмова. Розташування. Гоголь перелітає до сусіднього острівця і влаштовується коло очерету.
II
Ідемо на веслах. Не те, щоб рибалки йшли на веслах, а ми щоб сиділи на оксамитних подушках. Чергувалися коло весел, і от через що не всяк потрапляє в гущу рибальських промислів.
Іти на шаланді на веслах – справа невесела. Є багато на Україні весел і способів пливти веслом. Є три способи пливти одним веслом. Найлегший – це спосіб моїх слобожанських дідів – сидячи на кормі по-турецькому, дід швидко загрібає праворуч два – три рази, хутенько переносить весло ліворуч і так само швидко загрібає два – три рази. Човен пише ламану лінію уздовж берега, з весла ллється вода в човен, підпливає під дідів зад, дід спиняється, закурює і вихлюпує воду.
Є дніпрянський спосіб їхати одним веслом, не переносячи його через човен. Власне, є два такі способи. Початківці, загрібши веслом, спиняють його на мить і, гальмуючи, вирівнюють човен. Так можна пливти тільки тиховоддям і не проти вітру.
Правильний наддніпрянський спосіб – це гребти вивертаючи весло, – воно працює тоді як пропелер пароплава. Удар, і весло, вивернуте, застигає в повітрі – вода стікає з горизонтально повернутого пера. У точно такому ж ритмі удар, і знов з вивернутого весла тихо спадає вода; цим способом можна бігти швидко, далеко, проти води, проти вітру і хвилі. Але треба чимало з’їсти каші, щоб цього способу навчитись – досить вибитись з ритму на йоту, і човен починає крутитись на однім місці. Я покинув тепер спосіб слобожанських дідів – наддніпрянська молодь навчила мене гребти як слід.
Є український моряцький спосіб гнати важенну шаланду одним веслом. На кормі трохи вибрано дерева і в цю виїмку закладено весло. Розставивши ноги, на шаланді стоїть гігант і жене її, крутячи веслом як шрубом.[185] Для цього способу ще більше треба ззісти каші, ніж для дніпрянського, людині ж слабосильній ніяка каша не допоможе.
Ще більше способів є гребти парою весел, тож на ті способи вже немає місця на цих сторінках. Досить сказати, що весла на великій дубівці, а й шаланді – то колосальні весла. Гребти ними в безвітря – невесела робота, навіть коли ввесь час чергуватись. Наче вириваєш з корнем столітнього дуба. Одпочиваючи, треба закурювати. На цей час у нас уже не було тютюну.
Отже, треба було прохати в рибалок їхню дорогоцінну махорку, оце одержану на базі, преміяльну, бажану махорку.
Прохали. Закурювали. Терпіли. Знову прохали. Знову закурювали. Знову терпіли. Ще раз терпіли. І знову терпіли.
Тоді уп’ять прохали. Так доїхали до Широкої.
Широка – рибальський присілок. Де він – невідомо. Десь уночі. Уночі ми низочкою, як гуси, почимчикували через каміння річки і яруги до присілку. Удень тут мабуть було рівне місце. Але вночі це було дуже нерівне місце. Йшли швидко, бо передній знав дорогу. Отже й ми йшли швидко, бо не знали дороги – і відставати було не можна. Налітали на каміння, хлюпали в калюжах і йшли, йшли, йшли.