Уранці з’ясувалося, що Широка – це звичайне степове українське село на шпилі. Вийшовши з хати, видко було друге село – і від того села можна було потрапити на пароплав. Ні автомобіля, ні трамвая, ні автобуса, ні водного транспорту. Десять верстов із клунками і то спішно, бо пароплав мав бути рано-вранці.
Моряк лиманський не поспішав би, бо він дуже звик до точности водного транспорту. А якби він спізнився до пароплава, то стоїчно переночував би в конторі. Один зайвий день це для лиманського моряка – пусте. Ми ж поспішали.
Курним шляхом ми промчали ті десять верстов, не наважились навіть зайти в базар по розсипну махорку, прибігли до пристані, взяли квитки і заспокоїлися. Треба було чекати. Може дві години, а може й п’ять хвилин, а може й п’ять годин.
Попозіхавши скільки треба було і побалакавши з дівчатами, моряк почав пускати на клепану з залізних листів посудину. Ця посудина мала форму глибокого соусника, але на прові був парус і навіть клівер. Народ уміщався в ямі помежи чардаком прови і стерном. Навколо іржаві залізні стіни, обліплені людом. Люд метушився, пхався і лаштувався на своїх і чужих кошах – небо і повітря були десь нагорі і в посудині запанували запахи. Був день, середина дня, полудень, але посудина пахла ніччю.
До всього ще не було чого курити. Терпіли. Прохали. Знов терпіли. Так добилися до фарватеру.
Лиман – мілкий. На ньому є величезні простори, де людина може ходити пішки серед цього все-таки моря. Так далеко, дуже далеко простяглася путь, позначена аж до обрію тичками і буями. Цією путтю прийшов здаля, з Херсона, прекрасний радянський пароплав «Котовський». Він навис над посудиною як білий слон, милостиво спустив трап, і люди полізли на його спину, по одному, чіпляючись за поручні, оглядаючись на зелену воду десь далеко внизу.
Опалені сонцем, отруєні запахами, позбавлені цигарки, не виспані, ми ступили в прохолодні коридори між койл кодоли, між зручні лавки, між чисто поштриховані переділки. «Котовський» підняв трап. Забурувала вода під кормою, і ми поволі відірвалися від залізної посудини.
«Котовський» прийшов у Очаків. Ввесь час нічого було курити. Очаків був за кілометр від пароплава – буксирним катером перевезено всіх на берег. Прикрою горою наші клунки поїхали на наших спинах до міста.
III
Очаків – історичне місто. Він уславився трьома «П»: Петром Першим, Потьомкіним і Пастернаком. Петро Перший воював з турками, а Пастернак написав:
Щоб увікопомнити цих трьох російських героїв, в Очакові поставлено пам’ятник – Суворову. Суворов з бронзи стоїть з шпагою в руці, в галанцях, і суворо дивиться на рибальські шаланди, нагадує нам, що ми ще не поставили пам’ятників героям пролетарської революції. Далеко від Суворова поз церкву, поз базар, поз громадську їдальню, поз ще одну вулицю стоїть друга перлина Очакова – готель. У цім готелі ми дістали кімнату.
Курить – от що було першою думкою нашою в Очакові. Очаків чи не Очаків, а курити хочеться. З допомогою місцевої газети ми закурили, зідхнули глибоко і стали лаштуватись, як би знову добитись до рибальських промислів на цей раз у морі.
Розділ В
І
Редактор місцевої газети прийняв нас у своєму кабінеті. У цьому кабінеті був стіл, стілець і вікно. Ми сіли на столі і на вікні, і почалася розмова.
Розмова йшла про весняну путину тридцять першого року, про недовиконання плянів, про холодну погоду, про те, що запізнився хід риби, про хиби організації праці, про те, що рибу ловлять зернові колгоспи – інакше сказати, що організація риболовлі зернова, а не рибальська, – про ударників Ципура і Даниленка і, нарешті, про те, щоб пообідати.
Ми пішли разом в їдальню і їли довго і зосереджено. Після того нам закортіло спати. Але редактор пішов у газету.
«Скільки ж ти працюєш на день?» І розмова перейшла на газетний штат, на матеріял і співробітників.
Штат складався з трьох осіб, включаючи туди й редактора. Четверта була машиністка. Редактор, один робітник – молоденький поет, другий робітник – трохи старший, учитель. Найстарший був сам редактор – йому було аж двадцять років.
Він був раніше секретарем райпарткому, цей редактор. Його перекинуто на газету боротись за виконання плянів, боротись за хліб, боротись за соціялізм у цьому глухому доісторичному куткові.