— І одружилися?
— Звісно, одружився. Куди діватися? Та й то сказати: тридцять років живемо душа в душу, двох синів виростили…
— Воронцова на весілля покликали?
— Ще б пак! Розшукав через адресний стіл, він десь на Великій Андроніївській тоді жив, я потім у нього був рази два… Сидів, сидів він у мене на весіллі… Тут тільки ось яка штука вийшла. Напередодні як нам у загс іти, я розповів здуру Любаші всю цю історію…
— Чому ж — здуру?
— Вийшло, що здуру. На весіллі Люба усе до нього приглядалася і ніби як би щулилася, чи що… Він, правда, нічого, напевно, такого не помітив. Веселий був, розцілував нас, випивав добре, закушував, «гірко» кричав… Тільки через якийсь час зайшла у нас із Любою про нього розмова, і вона мені каже: якщо, каже, ти мене любиш, тримайся від нього чимдалі. Я страшно здивувався. Чому? — кажу. У нього, каже, око нехороше, зловісне. Я її на сміх підняв, засоромив, розсердився навіть, проте вона — ні за що. Твердить одно: якщо, мовляв, мене любиш… Ну, що з нею поробиш? Потайки від неї зустрівся я з Микиткою кілька разів, та так і розійшлися наші доріжки…»
. . . .
Олексій Т. знову взяв щоденник і відшукав запис: «Костя Шерстобитов (поранений на Друті, червень 44; одружився на Любаші з Медведкова, осінь 47)».
— Звичайний випадок ясновидіння, — саркастично пробурмотів він і знову поклав щоденник на стіл. — Читай далі.
— Далі, — сказав Варахасій, — у нас з твого дозволу піде ще один чоловік. Капітан 1-го рангу у відставці Мікаел Грикорович Хачатрян, друг дитинства Воронцова. Читаю:
«— Отже, помер Микита… Ай, як люди навкруги мруть! Ось і мама в мене померла нещодавно. Правда, їй під вісімдесят уже було… Шкода Микиту, дуже шкода. З чоловічої частини ми з ним у нашому класі всього двоє, мабуть, в живих залишалися, інших усіх війна з’їла… Так вам про нього в шкільні роки? Гм… А дозвольте поцікавитися, навіщо це вам?
— Мене, власне, цікавить, чи не помічалися вами в характері, звичках, висловлюваннях школяра Микити Воронцова які-небудь дивацтва, невідповідності… ненормальності навіть?
— Гм… Мабуть, Микита дійсно був у якійсь мірі дивний хлопчина. Гм… Ми з ним були великі приятелі, що називається, водою не розіллєш, але, кажучи відверто, я його іноді побоювався. Тримався він якось занадто по-дорослому, занадто навитяжку, якщо ви розумієте, що я хочу сказати, занадто стримано. А якщо вже розходився, то це у нього виходило просто навіть страшно.
— Боюся, я не зовсім уловлюю…
— Поясню на парі прикладів. Гм… Ось була у нас в школі така шпаниста компанія, чоловік десять хуліганів під проводом такого собі Гришки-Мурзи. Не знаю, чим ми з Микитою їм не сподобалися, але прийнялися вони нас бити. Де не зустрінуть, там б’ють. Сніданки віднімали, кишенькові гроші, шапки зривали й закидали куди-небудь… Самі знаєте, як це у підлітків буває. Первісна жорстокість. Гм… Ми з Микитою років два це терпіли, а то й три… Не пам’ятаю. Не ябедничали, звісно, та й даремно було ябедничати. І ось одного разу зустрічають вони нас на дорозі зі школи й беруться за справу. Зазвичай ми як? Абияк прикриваємося, намагаємося проскочити скоріш і щодуху втекти. І раптом Микита розвертається й видає самому Гришці-Мурзі прямою в перенісся. Мені навіть хрускіт почувся, богом присягаюся. Це було абсолютно несподівано, і вони заціпеніли. А Микита вже одного б’є ногою в пах, іншого хватає за волосся і з тріском ударяє мордою об підставлене коліно, третього ще якось. Гм… Вони опам’яталися й накинулися на нього всім гуртом, про мене забули, а я абсолютно, знаєте, здурів, в очах темно, і кричу нерозбірливо на всю вулицю. Вони здорово тоді побили Микиту, але і самі зазнали втрат… На щастя, збіглися перехожі. Гм… Так. І ось після цього дня Микита став сам підстерігати їх поодинці й бити. Я іноді був присутнім. Це було жахливо. Це було… Це було неймовірно жорстоко, вміло і, я б сказав, по-діловому. Тобто він бився не так, як звичайно б’ються хлоп’ята, — не прагнув образити ударами, принизити, просто показати свою перевагу. Гм… Він ніби працював. Почав він прямо з Мурзи. Напав на нього в шкільній убиральні і всю перерву діловито й страшно його обробляв. Усі ці хлоп’ячі правила — «до першої крові», «під дих не бити», «ніжку не підставляти», «лежачого не чіпати» — усе це він ігнорував. Вже через хвилину нещасний Мурза валявся на кахельній підлозі й хрипів, а Микита працював над ним і кулаками, і черевиками, і по-всякому. Ми заціпеніли від жаху, ніхто не наважувався втрутитися, навіть старшокласники. Богом присягаюся, таку крижану жорстокість я бачив потім тільки в кіно, в гангстерських фільмах!»