(Тут Варахасій знову перервав читання.
— Вражаюче, — вимовив він, усміхаючись, — як чіпко тримається хлопченя навіть в літніх чоловіках! Полковник у відставці, на шостому десятку, а розбурхався так, що мені зачужа страшно стало. Очі викотив, руками розмахує, схопився, ногами показує, як наш Микита стусанами цього Мурзу пригощав… Довго він у такому роді оповідав, ми на цьому зупинятися не будемо, тут і так усе ясно, а перейдемо до наступного пункту. Продовжую.)
«— Зрозуміло, Мікаеле Грикоровичу. Ну, а інший приклад?
— Який — інший?
— Ви обіцяли пояснити на парі прикладів. Один ви навели. А другий?
— Гм… Другий приклад… Я, власне, не мав на увазі… Тільки я вас прошу зрозуміти, що тут у мене швидше враження, своїми, так би мовити, очима я майже нічого не бачив. Гм… Одним словом, з якогось часу я став помічати, що Микита надзвичайно сміливо поводиться з дівчатками. Ви знаєте, як завжди підлітки в чотирнадцять-п’ятнадцять років: і хочеться, і колеться… підглянути там, похихотіти, а самого то в жар, то в холод, і взагалі здебільшого одні лише мріяння безплідні. Так от, Микита раптом знахабнів до крайньої міри. І я майже упевнений, що сталося у нього щось з однією нашою однокласницею…
— Зрозуміло. Мікаеле Грикоровичу, ось ви сказали — «з якогось часу». А точніше не пригадаєте?
— Пам’ятаю. І скажу вам абсолютно точно. У Микити стався напад мозкового розладу. Взагалі-то він був хлопець здоровий, не хворобливий, а тут раптом захворів, втратив пам’ять, в сильній гарячці кілька днів пролежав. Голову він застудив, чи що… чи вдарився… Не пам’ятаю вже зараз. І всі ці, як ми їх з вами називаємо, дивацтва почалися у нього незабаром після цієї хвороби.
— І коли це сталося?
— Пам’ятаю абсолютно точно. У сьомому класі, в зимові канікули. Я це пам’ятаю тому, що під час цих канікул ми з ним почали захоплюватися хімією. Я-то у восьмому класі до неї поохолов і захопився електротехнікою, а Микита так хіміком і залишився…
— Хто така Галина Родіонівна?
— Галина Родіонівна? Галина Родіонівна… Гм… Не пам’ятаю щось…
— Це теж може бути з ваших шкільних років.
— А! Галина Родіонівна! Так-так, як же! Вчителька була у нас така, англійка, прийшла до нас прямо з інституту. Між іншим, Микита англійську знав просто досконало…»
. . . .
Олексій Т. кинув на стіл щоденник і сказав стомлено:
— Хто там у тебе ще залишився?
— Залишилася у нас остання фігура, — відгукнувся Варахасій Щ. — Світлана Федорівна Панікеєва, в дівоцтві Кривоносова, племінниця нашого Воронцова та його єдина спадкоємиця.
— І було там що отримувати у спадщину?
— А як же! Бібліотека після нього залишилася непогана, меблі… з одягу дещо… Якщо ти пам’ятаєш, свого часу вона вийшла заміж і поїхала з чоловіком на Північ, а на початку шістдесятих вони повернулися, обтяжені величезними грошима і цілим виводком діточок. Ну, жінкою вона виявилася невитіюватою, простакуватою, хоча, доповім я тобі, у свої сорок сім рочків ще дуже й дуже… Гаразд, це, звичайно, вбік, а зачитаю я тобі зараз всього лише один маленький витяг, найцікавіший, як мені уявляється.
— Давай. Слухаю.
«— А що йому дано було майбутнє знати, так я це ще дівчинкою зрозуміла. Він мене любив, Микита, жалів дуже і грався, бувало, зі мною, і книжки читав мені, і співав, коли я хворіла… Я часто в дитинстві хворіла. І ось пісні він мені співав інший раз такі, яких тоді ні від кого почути не можна було, а почула я їх знову вже дорослою і багато пізніше після війни. «Ех, дороги, — він співав, — пил та туман», «Чорного кота», «Ви чуєте, гуркотять чоботи»… І про війну він досконально знав, що вона буде, і коли, і якою буде. Ось, пам’ятаю, співає він мені свою кохану, я її теж дуже любила, хоча й мало розуміла, звичайно… Співає це він: «Ах, війна, що ж ти наробила, підла…» І тут тато входить до нас. А Микита ні при кому не любив співати, тільки мені, але не зупинився, до кінця заспівав. Папа дослухав і каже: «Про що це ти співаєш, Микитка»? Він відповідає: «Про війну, Федю, про війну співаю». — «Про яку таку війну»? — «А про ту, що наступного року почнеться, і багато на ній головою накладуть». — «Ех, бодай тобі заціпило», — папа каже. А я дивлюся, Микита на нього дивиться, і в очах сльози…»