Нестримно насувалася меланхолія, і після шостої Олексій Т. попросив Варахасія заспівати. Варахасій відмовлятися не став, заспівати йому давно вже хотілося. Він сходив до кабінету за старою своєю, випробуваною семиструнною й сказав, умощуючись зручніше:
— Заспіваю тобі нову. Місяць тому в компанії один адвокат знайомий її співав. Дуже мені сподобалася. Вона українською, але все майже зрозуміло. Ось послухай…
І він заспівав неголосно низьким приємним голосом:
Дивно хороша була ця пісня, і здавалося в ній якесь чародійство, але й слух у Варахасія був надзвичайний, і гітара його дзвеніла томливо-вкрадливо, та й водяні шуми на дворі начебто поступово стихли. Олексій Т. кашлянув і попросив:
— Ще разок, будь ласка…
Варахасій, усміхаючись, потягнувся було до нього з пляшкою, але він похитав головою, накрив свою стопку долонею і повторив:
— Ще разок…
І заспівав Варахасій іще разок, а потім знову взявся за пляшку й поглянув на приятеля питально, але Олексій Т. знову похитав головою і сказав:
— Поки не треба. Давай краще чаєм перекладемо.
Варахасій відклав гітару й поставив на плиту чайник. У Олексія ж Т. стояли в очах сльози, він хрипко прокашлявся й вимовив здавленим голосом:
— Як це вірно… «А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати…» І як це сумно, по суті…
І відчулося нещадно, що їм уже котить за п’ятдесят і не повернути більше молодої впевненості, ніби все краще попереду, і шляхи їхні давно вже визначилися до самого кінця, і змінити шляхи ці може не їхня вільна воля, а хіба що світова катастрофа, а тоді вже кінець усім мислимим шляхам. Сумно, звісно. Але з іншого боку — був час брати, настав час віддавати…
— Не журись, — ласкаво сказав Варахасій. — Давай я краще тобі твою улюблену заспіваю.
І заспівав він улюблену і ще одну улюблену, і «Коні вередливі» заспівав і «Підводний човен», і заспівав «По смоленській дорозі» і «Ваше благородіє, пані Розлуку».
Потім вони надувалися якнайміцнішим чаєм (обоє визнавали лише якнайміцніший), і Олексій Т. розповів про свої останні пригоди у вітчизняній літературі. Це було його солодко-хворе місце, його радість і страждання, його бойовий коник, і він азартно кричав:
— Якого біса? Всякий чиновник-недолітератор мені вказуватиме, про що треба писати, а про що не треба! Я сам знаю в сто разів більше за нього, а відчуваю, може, в мільйон… Ну, думаю, почекай, сучий ти сину! І написав у ЦК, у Відділ культури…
Варахасій слухав, підливаючи в чашки. Йому було цікаво й трохи смішно. Коли Олексій замовк, переводячи дух, він похитав головою й промовив, як завжди:
— Еге ж, брате, кипуче в тебе життя, нічого не скажеш.
На що Олексій Т., як завжди, пробурчав:
— Я би вважав за краще, щоб воно було не таким кипучим.
Приятелі помовчали. Було вже далеко за північ, у будинку навпроти не світилося жодне вікно. Злива вгамувалася, і небо неначе очистилося. Олексій Т. раптом промовив зі спазмою в горлі:
— «А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати».
Варахасій мигцем поглянув на нього, а він зітхнув переривчасто й промокнув очі рукавом халата. Тоді Варахасій сказав:
— Слухай, літераторе, ти ще спати не хочеш?
Олексій Т. слабо махнув рукою:
— Яке там — спати…
— Ти тверезий?
Олексій Т. прислухався до себе — випнув губи й злегка звів очі до перенісся.
— Здається, тверезий, — вимовив він нарешті. — Але це ми зараз поправимо…
Він потягнувся було до горілки, але Варахасій його зупинив.
— Почекай, — сказав Варахасій Щ., слідчий міської прокуратури. — Це ще встигнемо. Спершу я хочу дещо тобі показати.