Він опечатав квартиру й повернувся до себе в районну прокуратуру. На столі у нього вже лежав висновок медекспертизи. Варахасій прочитав і охнув. Ясна, як скельце, справа скаламутилася. Впавши від сильного поштовху в обличчя, Микита Сергійович Воронцов дійсно вдарився потилицею об край тротуару та проломив собі череп, і це справді могло послужити причиною миттєвої смерті, коли б не одна обставина. А саме: навіть поштовх в обличчя (у праву вилицю, дорослий телепень був лівшею), не кажучи вже про удар головою об бетонну закраїну, мав місце принаймні через п’ять-шість секунд після настання клінічної смерті Воронцова. Дорослий телепень ударив уже мертвого.
— Як же так? — уражено промовив Олексій Т. — Якщо я правильно тебе зрозумів, Воронцов же стояв…
— Ну й що з того, що стояв? Помер, але не встиг упасти. Чи не таке ще буває! Не в цьому річ…
— А чому він помер?
— Не пам’ятаю, — нетерпляче сказав Варахасій. — У висновку було сказано, але я вже забув… Щось подібне до гострої сердечної спазми. Не в цьому річ, я тобі кажу.
— Так-так, пробач. Продовжуй, будь ласка.
— Продовжую. Ти уявляєш собі мій стан?
— Дуже навіть уявляю. Одна справа — якщо чоловіка збили з ніг, він упав і забився. І зовсім інша справа — якщо вдарили мерця. Теж, звичайно, негарно, але чи є такий злочин? Так?
Варахасій реготнув.
— Приблизно, — сказав він. — Коротше кажучи, мене чекала найнецікавіша і найнудніша писанина. За неї я й узявся, не втрачаючи ні секунди дорогоцінного часу. І ось, коли я дійшов до кругленького такого періоду… м-м… «Зіставляючи свідчення свідків та висновок медекспертизи, можна досить упевнено стверджувати, що клінічна смерть настала о 23 годині 15 хвилин…»
— Стривай-стривай! — скрикнув Олексій Т. і схопив із столу зошит. — Коли, ти кажеш, це сталося?
— Восьмого червня минулого року, одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, — відповів, посміхаючись, Варахасій.
Олексій Т. відшукав у зошиті потрібну сторінку й прочитав уголос здавленим голосом:
— «Я помру восьмого червня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року о двадцять третій годині п’ятнадцять хвилин за московським часом».
— Ось і я тоді так само схопився за цей самий зошит, — сказав Варахасій. — Цікаво, правда?
— Ще б пак! Ну а далі що?
— Далі… Що ж, я — служака добрий, у мене від начальника секретів немає. Показав я цей зошит на пробу прокуророві. Усе було, як я й чекав: «Підробка, божевільний, випадковий збіг, не мороч мені голову, що в тебе справ інших немає»? І я вирішив спробувати розмотати цю загадку на свій страх і ризик. Приватним, так би мовити, способом, але з сугубим використанням службового стану.
— Правильно! — захоплено видихнув Олексій Т.
— Правильно чи неправильно — не знаю. Але було, було в мене таке відчуття, немов би відкривається справа ця в таку безодню, куди ще жодне людське око не заглядало. А почав я, сам розумієш, із біографії покійного.
БІОГРАФІЯ МИКИТИ СЕРГІЙОВИЧА ВОРОНЦОВА
Микита Сергійович Воронцов народився в Москві тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Батьки його померли, коли йому були три роки, і він залишився на руках у старшої сестри (по першому шлюбі батька) Серафими, якій сповнилося тоді двадцять років, робітниці заводу «Серп і молот» (колишній завод Гужона). І добра, напевне, дівчина була ця Серафима: хоча трирічний хлопчак здорово ускладнював її життя, вона його не збула в притулок, а віддала в ясла, а потім, коли підріс, у гуртожиток при заводі.
Рік потому Серафима вийшла заміж за Федора Кривоносова, що працював в одному з нею цеху, а через ще три роки у них народилася дочка Світлана. Судячи з усього, Микита племінницю любив, і з Федором у нього теж були відмінні стосунки.
Сімейство займало дві кімнати у величезному цегляному будинку на Андроніївській, в комунальній квартирі неймовірних, як на наш час, розмірів. Там досі ще проживають двоє людей похилого віку, які пам’ятають і Серафиму з Федором, і Микиту, і Світлану, проте з’ясувати в них про Микиту щось визначене не вдалося: занадто все перемішалося в їх бідній пам’яті за минулі бурхливі роки.
У сороковому році Микита закінчив десятирічку, але хоча вчився прекрасно і ледве не натягнув на «золотий атестат», вчитися далі не побажав, а поступив він на славний завод «Серп і молот», під керівництво Феді, який на той час зробився вже майстром.