Дженнінґз чекає на нього на першій сходинці. Дженнінґз стукає у двері ще раз, і їх одразу ж відчиняє жінка, на вигляд років п’ятдесяти. Видно, що її підняли з ліжка. На ній халат, волосся заколоте шпильками. Дженнінґз представляє її: Пола Демпсі.
— Я детектив Ресбак, — каже детектив, показуючи жінці своє посвідчення.
Вона запрошує їх до вітальні, де у кріслі сидить, цілком уже прокинувшись, її чоловік у штанях від піжами та зі скуйовдженим волоссям.
— Пані Демпсі, можливо, бачила щось важливе, — каже Дженнінґз.
Коли вони влаштовуються, він каже:
— Розкажіть детективу Ресбаку те, що сказали мені. Про те, що ви бачили.
— Добре, — каже вона й облизує губи. — Я була нагорі у ванній. Я встала прийняти аспірин, тому що в мене боліли ноги від того, що вранці я поралася в саду.
Ресбак киває, заохочуючи її продовжувати.
— Вночі було так спекотно, що ми лишили вікно у ванній відчиненим, щоб утворився протяг. Вікно виходить на задню доріжку. Будинок Конті за цим ось будинком, за два від нашого.
Ресбак знову киває, він занотовує розташування будинку відносно дому Конті. Він слухає дуже уважно.
— Я між іншим, ненароком визирнула у вікно. Моє вікно виходить якраз на доріжку. Мені було добре все видно тому, що я не вмикала у ванній світла.
— І що ви побачили? — питає Ресбак.
— Машину. Я бачила, як доріжкою їхала машина.
— Яка саме машина? В якому напрямку вона рухалася?
— Вона рухалася проїздом у бік мого будинку від будинку Конті. Можливо, вона виїхала з їхнього гаража, а може, з боку будинків удалині.
— Що то була за машина? — запитує Ресбак, виймаючи записника.
— Не знаю. Я не знаюся на машинах. Шкода, що мій чоловік цього не бачив, він би точно вам відповів.
Вона кидає погляд на чоловіка, а той лише здвигає плечима на знак того, що нічим не може допомогти.
— Але, звісно, тоді я не думала нічого такого.
— Можете описати машину?
— Вона була невеличка, думаю, темна. Але фари були вимкнені — саме тому я й звернула на неї увагу. Мені видалося це дивним.
— Ви бачили водія?
— Ні.
— Хтось був на пасажирському сидінні?
— Не думаю, але точно сказати не можу. Було погано видно. Можливо, то була електрична машина або гібрид, тому що вона рухалася дуже тихо.
— Ви впевнені?
— Ні, не впевнена. Але зазвичай із проїзду долинає звук, а ця машина була дуже тихою, може, ще й через те, що ледве повзла.
— Не знаєте, о котрій це було?
— Я подивилася на годинник, коли встала. У мене біля ліжка цифровий будильник. Було 00:35 ночі.
— Ви цілком упевнені щодо часу?
— Так, — відказує вона. — Цілком.
— Ви не пам’ятаєте ще якихось подробиць про машину, бодай щось? — запитує Ресбак. — Дводверна? Чотиридверна?
— Вибачте, — каже вона. — Не пам’ятаю. Я не помітила. Пам’ятаю тільки, що маленька.
— Я б хотів визирнути в те вікно, якщо ви не проти, — каже Ресбак.
— Звісно.
Вона веде їх сходами нагору, до ванної у глибині будинку.
Ресбак виглядає у відчинене вікно. Вдалий ракурс — проїзд видно добре. Ліворуч він бачить гараж Конті, жовту поліцейську стрічку довкола нього. Йому видно, що гараж досі відчинений. Як шкода, що вона не вийшла бодай на дві хвилини раніше. Вона могла би побачити, як машина з вимкненими фарами виїжджає з гаража подружжя Конті, якщо це дійсно було так. Якби ж тільки знайшовся свідок, який бачив цю машину в гаражі або як вона звідти виїздить о 00:35 ночі. Але та машина могла їхати звідки завгодно.
Ресбак дякує Полі та її чоловікові, вручає свою візитівку, і вони з Дженнінґзом виходять. Поліцейські зупиняються на тротуарі. Світає.
— Що думаєте? — питає Дженнінґз.
— Цікаво, — каже Ресбак. — Час. І той факт, що фари були вимкнені.
Інший детектив киває.
— Марко ходив до дитини о пів на першу. Машина їхала з боку гаража Конті о 00:35. Без світла. Можливо, спільник.
Так батьки стали його головними підозрюваними.
— Візьми кілька людей і поговоріть з усіма, чиї гаражі виходять на проїзд. Я хочу знати, хто їхав на машині о 00:35, — каже Ресбак. — Пройдіть по всіх будинках і спробуйте з’ясувати, чи не визирав ще хтось у вікно і чи не бачили вони чогось іще.
Дженнінґз киває:
— Гаразд.
Анна міцно тримає Марко за руку. Вона ледве не знепритомніла перед виходом до преси. Їй довелося сісти й опустити голову між колін. Сьома ранку, минуло вже кілька годин із моменту викрадення Кори. З десяток журналістів і фотографів чекають на вулиці. Анна завжди була замкненою людиною, такий надмір уваги для неї — тортура. Вона ніколи її не шукала. Але тепер Анна та Марко вимушені залучити ЗМІ. Їм потрібно, щоб Кора з’явилася на шпальтах усіх газет, на всіх каналах, в Інтернеті. Не можна просто взяти й викрасти дитину з чужого будинку й лишитися непоміченим. Довкола багато людей. Хтось обов’язково щось розповість. Анна та Марко мають це зробити, хоча й знають, що стануть мішенями злоязиких видань, якщо все випливе. Вони — батьки, які лишили без нагляду немовля, покинули свою донечку саму вдома. І тепер хтось украв її. Та вони просто хіт сезону.