— Ти б хотів, щоб це вони були винні, правда ж? — відрізає Анна, продовжуючи крокувати кімнатою, склавши руки на грудях.
— Чекай, — каже Марко. — Я не звинувачую їх, але просто поміркуй хвилиночку! Серед нас усіх реальні гроші є тільки у твоїх батьків. Тож це має бути хтось, хто їх знає і знає, що в них є гроші. У нас немає таких сум, які могли би привабити викрадачів, це ж очевидно.
— Може, їм варто відслідковувати дзвінки в будинку батьків? — припустила Анна.
Дивлячись на неї, Марко запропонував альтернативу:
— Може, нам варто бути винахідливішими щодо винагороди?
— Ти про що? Ми вже запропонували винагороду. П’ятдесят тисяч доларів.
— Так, але яка користь із винагороди у п’ятдесят тисяч доларів за інформацію, що допоможе знайти Кору, якщо ніхто нічого не бачив? Якщо хтось справді щось і знав, невже ти думаєш, що вони досі не сказали про це поліції?
Він чекає, коли Анна обміркує це.
— Ми маємо якось прискорити процес, — наполягає Марко. — Що довше Кора лишається в них, то більше шансів, що вони скривдять її.
— Вони вважають, що це я, — раптом каже Анна. — Думають, це я вбила її. — Очі її знавісніли. — Я бачу, як детектив на мене дивиться: так, ніби вже все зрозумів. Ніби йому лишається тільки визначити, чи причетний до цього ти!
Марко зривається з канапи й намагається обійняти її.
— Тихенько, — каже він. — Не думаю, що вони так вважають.
Але насправді і його тривожить те, що саме так вони й думають. Післяпологова депресія, антидепресанти, психіатр. Він не знає, що сказати, щоб заспокоїти її. Він відчуває, як її збудження посилюється, і хоче запобігти нападу.
— Що як вони підуть до Лумсден? — питає Анна.
«Ну ясна річ, що вони до неї підуть», — думає Марко. Невже вона сподівається, що вони пропустять розмову з її психіатром?
— Так, напевне, й буде, — каже Марко підкреслено спокійно, навіть трохи байдуже. — Ну то й що? Ти не маєш жодного стосунку до зникнення Кори, і ми обоє це знаємо.
— Але вона може розповісти їм різні речі, — каже Анна, і видно, що це її лякає.
— Не розповість вона нічого, — каже Марко. — Вона ж лікар. Вона не має права переповідати їм те, що казала їй ти. Це ж лікарська таємниця. Вони не можуть примусити її розповісти їм те, що ти їй казала.
Анна знову ходить кімнатою, викручуючи собі руки. Потім зупиняється й погоджується:
— Так. Ти маєш рацію. — Вона декілька разів глибоко вдихає. І раптом згадує: — Лумсден зараз немає. Вона поїхала до Європи на пару тижнів.
— Точно, — каже Марко. — Ти ж казала мені.
Він кладе обидві руки їй на плечі й міцно притискає, дивиться їй у вічі:
— Анно, я не хочу, щоб ти хвилювалася про це, — каже він рішуче. — Тобі нема чого боятися. Нема чого приховувати. Ну добре — вони з’ясують, що в тебе бувала депресія, навіть до народження дитини, — то й що? Та половина людей у такому стані. Цей грьобаний детектив і сам у депресії.
Він дивиться на неї, поки її дихання не повертається до нормального ритму й вона не киває. Марко відпускає руки зі словами:
— Нам необхідно зосередитися на пошуках Кори.
Виснажений, він падає на канапу.
— Але як? — озивається Анна. Вона знову викручує собі руки.
Марко провадить далі:
— Про це я й почав говорити — винагорода. Можливо, ми неправильно усе робимо. Може, нам варто звернутися до того, хто її викрав, — запропонуємо за неї багато грошей і подивимося, чи не зателефонує він.
Анна на хвилину замислюється.
— Але якщо викрадач хоче викуп, чому не дасть про це знати?
— Звідки я знаю! Можливо, запанікував. І це лякає мене до чортиків, тому що він може вбити Кору й позбутися тіла!
Анна питає:
— І як нам поговорити з тим, хто її викрав, якщо він не зв’язується з нами?
Марко підіймає на неї очі:
— Через ЗМІ.
Анна замислено киває.
— Як думаєш, коли нам її повернуть?
Марко в розпачі хитає головою:
— Навіть не уявляю. Але ми тільки почали шукати, тож нам доведеться витратити певний час. Як щодо викупу у два чи три мільйони?
Анна не поворухнула й бровою.
— Мої батьки обожнюють Кору. Я впевнена, вони заплатять. Давай покличемо їх назад. І детектива теж.
Ресбак квапливо повертається до будинку подружжя Конті після телефонного дзвінка Марко.
І Марко, й Анна стоять у вітальні. У них заплакані обличчя, але налаштовані вони рішуче. На якусь мить Ресбаку видається, що вони збираються визнати свою провину.
Анна виглядає своїх батьків у вікно, що виходить на вулицю. От Річард з Еліс під’їжджають і швидко підіймаються сходами повз репортерів, якимось чином не втрачаючи гідності в мигтінні камер довкола. Анна впускає їх, обережно, лишаючись за дверима, щоб ніхто її не побачив.