Олесь Бердник
ПОДВИГ У ПРОСТОРІ
Фантастичне оповідання
Федя сидів у глибокому кріслі космопілота поряд з татком. Дух йому захоплювало від радості.
Та й було чого радіти.
Йому тільки шість років, і от — політ до Місяця. Там, в кратері Тихо, працює мама. Вона разом з iншими вченими досліджує поверхню Місяця. По радіо повідомляли, що на Місяці знайдено життя. То мама відкрила його.
Федя кілька років жив з бабусею. Та недавно він твердо сказав таткові:
— Як собі хочеш, а я більш не зостануся сам. Хочу до тебе і до мами…
Тато довго змагався з Федею, умовляв його. Потім викликав до радіотелефону маму. Мама зраділа і обстала за Федею.
I ось він у ракеті. Навколо зоряне небо. Зірки і вгорі, і внизу, i скрізь. А в передньому ілюмінаторі сяє сріблистий диск Місяця. Він зростає, закриває небо.
— Ти радий? — питає тато.
Федя мовчки киває головою, не одриваючи погляду від зірок.
Так минали години.
І раптом щось сталося.
Обличчя тата зробилося серйозне і тривожне. Він поглянув на прилади, визирнув у ілюмінатор. Потім сказав Феді:
— Мені треба дещо полагодити зовні. Ти не турбуйся. Дай я тобі одягну шолом…
На обличчя Федине опустилось прозоре забрало. Серце в хлопчика тривожно стислося. Він почував, що сталося якесь нещастя.
Алє мовчав. Він син космонавта. Не можна боятися. Так його вчили книжки. Так завжди говорили мама й тато.
Відкрився люк. За ним був зоряний простір. Порожнеча.
Тато прив'язався шнуром до скаби біля люка. Ввімкнув захист від холоду. Виплив з ракети. Федя бачив, як він, ворушачи руками й ногами, наче риба плавцями, пробирався вздовж стіни корабля до дюз. Почувся в навушниках голос тата:
— Метеорит. Розбив сонячне дзеркало…
Федя знав, що таке «сонячне дзеркало». Це батареї електроструму, що живилися променями Сонця. Без них мовчатимуть дослідні прилади. Без них не можна як слід керувати ракетою.
— Треба замінити, — сказав тато. — От лихо. Шнура нестає.
Федя бачив, як тато, трохи подумавши, одв'язався і почав поратися біля дзеркал. Минуло кілька тривожних хвилин. Місяць уже закривав півнеба.
— Порядок, — весело промовив тато.
Федя полегшено зітхнув. І тут почувся зойк. Хлопчик злякано визирнув назовні. І закляк із жаху. Тато одділився вїд ракети i безпорадно «плив» поряд з нею. Його руки не діставали до шнура.
— Татку! — закричав Федя, — Татку!
— Тихо, — пролунав суворий, владний голос тата. — Тихо, синку. Тепер усе залежить від тебе. Інакше — погано… Тягни до себе шнур, добре прив'яжись i… стрибай до мене! Подаси мені руку. Розумієш, синку? Не побоїшся?
— Не побоюсь, — прошепотів Федн, хоч його тіпала лихоманка.
Він зробив усе, що казав тато. І стрибнув у порожнечу.
Щось обірвалось у серці. В грудях защеміло. Потьмарилося в голові. Феді здалося, що він падає в безвість… Але страх швидко минув. Ось уже зовсім поряд з ним очі тата. Його дужі руки, рідний голос:
— Все гаразд. Дякую, синку. Ти врятував мене. Ти врятував ракету. Ти справжній космонавт…
Через півгодини ракета «Земля-Місяць» торкнулася космодрому на Місяці в кратері Тихо. Уже виходячи з ракети, тато запитав Федю:
— Мамі скажемо про те, що сталося в космосі?..
Син подумав, подивився на хитрі очі тата, поважно сказав:
— Не треба. Ми з тобою мужчини. Мало що доведеться витерпіти в космосі. Не будемо турбувати маму…
Тато промовчав. Тільки на обличчі його засяяла усмішка…
