Пан, стрижений «еспаньйолкою», котрого мосьє Очінь міністром фінансів назвав (ну, то нехай так і буде!), з мадам Софі з «сахаретом» на голові.
Пані в чорній оксамитовій сукні, оточена служницями та черницями, — Лизавета Павлівна, удова цукрового магната з Житомира.
Сімейство ювеліра: Соломон Шток з дружиною Фірою Гераклівною, синком Жоржем та папугою в клітці.
Князь Кальнінь, граф Цимлянський, промисловець Іван Копито.
Модний письменник — інкогніто, якого тут усі панянки знають.
Емансипована поетеса, та, що стригтися хотіла, — з «тюрбаном», у брюках і краватці чоловічій — пані Зінаїда.
— Знімай усіх підряд, — шепоче режисер. — Плівку вночі проявимо, завтра панству показувати будемо — всім себе приємно буде побачити.
А знімати дійсно є що!
Пані та панянки — усі в модному вбранні, пахтять, мов квітник, очима стріляють, знайомих і незнайомих панів вистрілюють, а ті так і падають, до ручок припадають, мов підкошені. Фільма гарна виходить.
Ось упливла, мов ландо, Ванда Такіхасі — красуня, якої світ не бачив, викликаючи шквал заздрісного шепоту, в шовковій сукні, що китайське кімоно нагадує, — вся розшита білим квітом, мов сакура.
Чоловіче товариство мов бджоли: то до однієї квітки кинуться, подзижчать, крильцями помахають, пилок солодкий потрусять — і до іншої летять, цокаючи підборами модних штиблет.
А пані та панянки довкола загадкового письменника кружляють, листівки підписують з його портретом, дарма що він тут «інкогніто», усі його знають, усі обожнюють. Він, блідий, зверхній, одним розчерком серця крає.
А потім зграйкою прямують панянки до роялю.
За ним теж неабияка знаменитість — шансоньє, що, подейкують, в Метрополітен-опера співав! Може, і брешуть…
Фокусник-мім салоном сновигає: з рукавів букетики дістає, дрібні дива демонструє. Комусь годинник золотий повертає під оплески, у когось із нагрудної кишені зв’язку різнобарвних носовичків дістає.
Офіціанти напої носять, поки панство за столи не сіло: до урочистої вечері хвилин сорок, тож нехай гості познайомляться, знайдуть собі розваги на смак.
У салоні столик для бриджу, дошки шахові — за ними вже якийсь найнятий «гросмейстер» чекає всіх охочих.
Капітан із золотими ґудзиками на мундирі, в білому кашкеті, на сходах майорить, мов прапор.
Посеред зали заводить танок парочка: юна особа в блакитній сукні і високий незграбний пан в сурдуті з ледь помітними залисинами на ліктях. Юна особа на всі боки головою крутить, пан — позіхає…
Заряджає оператор нову плівку.
І от вже нова мізансцена на підході.
Пані та панянки біля роялю рояться. Підспівують. Романси замовляють «на біс».
За картярським столом засіли намертво і князь, і граф, і промисловець, і міністр фінансів, і інші, хто дурні звички і гроші має.
Чоловіче картярське товариство хіба що прекрасна Ванда Такіхасі розбавила.
У кутку, в фотелі зеленому, похмуро сидить не менш прекрасна княжна Анастасія, в собачку персти опустила, пестить її так, що величезний діамантовий перстень бісики по всьому залі пускає.
За спинкою фотелю непорушно служниця стоїть — красою хазяйці не поступається.
А сімейство ювеліра Штока вже за своїм столиком вмостилося, меню роздивляються, носами крутять.
Купчиха Лизавета Павлівна взагалі нічим незадоволена — теж сидить у кутку, у своєму воронячому оточенні — черниці і приживалки лимонад п’ють, хустками обмахуються. Не подобається їм тут. Суцільне богохульство!
Парочка посеред зали все витанцьовує, з сил вибивається, а танцювати ніхто більше не виходить. Та й шансоньє весь час співи змінює — не розбереш, який танець танцювати. Плюнув чоловік (звісно, подумки) — і до шинквасу, де мадеру наливають.
Юна дружина його самотньо постояла-постояла і до картярів подалася. Очевидно, як сказав мосьє Очінь, — з тих, з «емансипе» виявилася.
Чоловічі розмови їй цікавіші за романси.
А розмови дійсно цікаві — про війну…
— …От я і кажу: війни не уникнути, — каже князь, підсуваючи прекрасній Ванді асигнації. — Красивим жінкам завжди таланить!
— Але дозвольте, вельмишановний, — заперечує міністр фінансів. — Здається, пан Столипін іншої думки: мир за будь-яку ціну!
— Краще поганий мир, ніж добра війна, — підхоплює купець.
— А вам, батечку, «поганий мир» не світить, — посміхається князь. — Ви зі своїми миловарними заводиками завжди собі раду дасте, не програєте.
— Кому війна, кому — мати рідна… — з усміхом хитає головою купець.
— Це підступно, підступно, пане Кривошапко! — скрикує Ванда і тривожно — до князя: — А хіба ви… Хіба ми готові до війни?
— Так! — каже князь.
— Ні! — каже міністр.
— То «так» чи «ні»? — цікавиться власник миловарних заводиків.
— Війна може стабілізувати внутрішні проблеми країни! — пояснює князь. — Давно треба відволікти суспільство від внутрішніх соціальних і економічних негараздів!
— Клин клином вибивають? — не припиняє сипати прислів’ями купець.
— Саме так. Війна — кращий спосіб угамувати внутрішні пристрасті. А ви що, революції захотіли?
— Звісно, ні, — каже міністр. — Але в технічному військовому розвитку ми значно програємо, скажімо, тій же Німеччині.
— Ну… — каже князь. — Ще є час для технічного розвитку, запевняю вас. От, скажімо, ми у Петербурзі почали розробку таких морських лайнерів, котрі…
І на оператора незадоволено скосився: хоч фільма й без звуку, але є такі умільці, що й по губах прочитають, тому закричав голосно:
— Офіціант, шампанського! Ну що, робимо ставочки, панове?..
Зробили. Шампанським запили.
А за столиком сімейство Штоків вечеряє, ні на кого не зважаючи: голод, як кажуть, не тітка!
Пан Шток головою крутить туди-сюди, все на перстень княжни Анастасії зиркає.
— Соломоне, дивись в тарілку! Жора, не годуй папугу печінкою, у нього срачка буде! — роздає зауваження мадам Шток.
— Фу, маман! Ми ж її їмо! — відказує Жорж, просовуючи в клітку шматок свинячої печінки.
— Але ж ми не папуги, — відказує мадам Шток і ревниво — до чоловіка: — Соломошо, голову звернеш!
— Соломошо, дай червінця! — на всю залу кричить папуга людським рипучим голосом.
Аж офіціант тацю ледь з рук не випустив прямо на зачіску мадам а-ля Пізанська башта.
Фокусник-мім йому на допомогу поспішив, виймає з рукава букетик фіалок — простягає мадам Шток.
— Геть пішов! — відмахується мадам.
Біле обличчя міма скривилося, немов він на кактус сів, і з обох очей водночас фонтанчики вихлюпнулись — прямо в її декольте.
Жорж із папугою зайшлися реготом.
Високий пан в сурдуті від шинквасу відійшов, розкланявся з іншими любителями перед вечерею мадерою розважитись — і знову юну дружину в блакитному (що, до слова, немов прикипіла до картярів) до танцю змусив стати.
Якраз шансоньє почав вальс награвати.
Стирчать посеред зали, мов два самотніх дерева в оазі, ледь ногами ворушать.
Капітан повз пройшов і тихо зауваження зробив:
— Ангажуйте гостей! Вони мають апетит натанцювати…
І далі пішов — ручки паням цілувати, панам вклонятися, про погоду теревенити та про те про се…
— Якщо ви й на сцені так поводитесь, — сердито шепоче Муся на вухо своєму горе-партнеру, — то зрозуміло, з якого погорілого театру ви актор…
— Та ви самі, перепрошую, мені тричі на ногу наступили, — шипить Олексій. — Вас, певно, і в кордебалет не беруть!
— Я охляла, їсти хочу! Зранку голодна! — відказує Муся. — Скільки ще ми тут ці па-де-де мусимо виконувати?! Піду за стіл сяду — он якась трійця вже печеню доїдає!