— Ви тут з себе великого птаха не вдавайте. Підете їсти, коли всі гості розсядуться. Тут усі столи розписані поіменно. Йдіть краще когось до вальсу запросіть. Князя або он того купчика. Вони вас і пригостять — ваш обов’язок їх на це спонукати.
— А ви, певно, вже добряче начастувалися? — єхидно каже Муся і носика морщить.
— …і натанцювався з вами, незграбою, досхочу… — додає партнер.
Такого Муся не могла стерпіти: ступнула з усієї сили нахабі на ногу, повернулася — попливла до князя.
Але не встигла вклонитися, як на узвишшя, де рояль стоїть, вийшла пані Зінаїда.
У руці — довга пахітоска в кістяному мундштуці шкварчить, вуста такі червоні, ніби кров щойно пила.
Зробила знак шансоньє, той грати припинив.
Усі завмерли.
Давно на це чекали — на модну нині декламацію.
Пані Зінаїда виструнчилась, похитується, немов заворожена змія в кошику індійського факіра.
Починає читати макабричним голосом, яким спіритичний сеанс проводять:
«Смачного…» — подумалося Мусі, котра стояла навпроти князя, дякуючи модній поетесі, що зупинила ці танталові танцювальні муки і, можливо, наблизила час вечері.
Нехай собі трохи подекламує під захоплені схлипи панянок.
І поетеса повела далі:
І що вони всі знаходять в таких віршах, подумалося Мусі, маячня суцільна. Не встигла додумати до кінця, як у шанобливій і моторошній тиші рипнули двері.
Усі голови повернулися, ніби на примару чекали.
А то не примара, а запізнілий гість — посол німецький гер Вільгельм фон Айзен власною персоною.
Красень неймовірний: нордичний блондин з блакитними очима, тонкі вуста скривлені презирливо, немов кислої капусти об’ївся, але від того ще гарніший, неприступний, наче Монблан.
Дзенькнула і покотилася на підлогу виделка пана Штока, дзявкнула собачка Анастасії — то вона перстами в її вовну кудлату вп’ялась, перехрестилися черниці з оточення Лізавети Павлівни.
А гер Айзен зробив царський жест, мовляв, продовжуйте, не зважайте, і біля дверей зупинився, публіку окидаючи гострим поглядом.
Мадам Зінаїда ще більше підібралася і дужче заволала прямо в його безсоромні очі:
— Браво! Браво! — несамовито заволала пу бліка.
— Бррраво! Бррраво! — зарепетував Штоків папуга.
Усі заплескали в долоні, зітхаючи з полегшенням.
Зінаїда вклонилася низько, свічку, що на роялі горіла, загасила картинним подихом червоних вуст.
— Прошу сідати до вечері, шановні пані та панове! — сказав капітан.
Усі зарухались, загомоніли.
Усі, крім гера Айзена. Той лишився стояти біля дверей, свердлячи очима присутніх.
Муся помітила, як собачка княжни, спущена з рук, від того погляду вмить калюжу напудила біля ніжки столу.
Почула, як гер посол сказав офіціанту, що хотів його до столика відвести:
— Вечерю до каюти подаси!
Розвернувся і пішов усе з тою ж зневажливою напівпосмішкою.
Княжна кивком наказала служниці собачку з-під столу витягти і, ніяковіючи від такого конфузу, поспішила вийти.
Лизавета Павлівна — теж оказія! — шампанське на себе вилила — повний келих.
Заохкала, побігла переодягатися в супроводі свого воронячого війська.
Зацокали прибори, задзеленчали бокали, в повітрі розлилися пахощі м’ясні і рибні.
Тільки пану Штоку не поталанило м’ясного відвідати — за шлунок ухопився, каже мадам Штоковій:
— Бач, матінко, накаркала: папузі від печінки — нічого, а мене — припекло!
І швидесенько втік, щоби на публіці не оконфузитись…
За їжею та розмовами не помітили, як причалив пароплав у Каневі — харчів, напоїв набрати. Та й ще одного поважного пасажира підібрати за указом з самого Санкт-Петербургу.
Але тим помічник капітана і сам капітан переймалися.
А публіка вже знову танцювати пішла.
Короткої зупинки не помітила…
Ніч оксамитовим крилом накрила сріблясті хвилі Дніпра — тихо-тихо стало на воді.
Тихо й на нижній палубі.
Лише матросик незграбний бильця ганчіркою полірує — наказ капітана перед кінцем вахти виконує.
Полірував з плювками, щоби краще блищали.
А останній плювок так в горлі і застряг! Адже накинув на те горло канат злочинець, що на борт незаконним чином проник — той самий Пєтька Шнур. І — немає матросика.
Раз-два — він уже голий і убієнний в пучину поринув.
А за ним — куфайка і сорочка брудна арештантська полетіли.
І знову тихо-тихо стало.
…Стоїть собі на нижній палубі матрос, бильця старанно драїть.
Трохи закороткі у нього штани та й кительок на ньому, мов дитяча сорочка на кавуні, затісний. Але кому і яке до того діло?
Головне, що роботу свою старанно виконує…
…Натанцювалася Мусенька досхочу, можна сказати — на все життя.
Побожилася, що більше ніколи такого неподобства не буде! Ніколи і нізащо. По-перше, зганьбилася не тільки перед цим ненависним партнером, але й князю з графом по тричі на ноги наступала!
Ну не вміє вона танцювати — і все тут!
Проте відтанцювала.
Але не в тому річ. Адже, танцюючи, публіку роздивлялася, міркувала, хто ж із присутніх тут пані та панянок міг ту фотокартку з квартири убієнного інженера зробити?
Та ще й таку фривольну! А хіба впізнаєш, якщо на ній — лише оголена спина?
Що за ракурс такий дивний? Як по спині можна людину упізнати?
Усі пані — з вищого світу. У такому вигляді їм фотографуватися — ганьба.
На ній, певно, якась субретка. Може, з обслуги?
Отже, треба дізнатися, хто тут з молодих (а може, не дуже) жінок працює — у пральні, наприклад. Чи посудомийками. Але чи буде морський інженер-винахідник із посудомийкою знатися? А якщо це взагалі не жінка?! Адже обстановка в квартирі небіжчика якась… жіночна — меблі з викрутасами, штори грайливого кольору, не чоловіча обстановка.
Одне слово, роботи — непочатий край, а ще треба з себе дружину цього невігласа вдавати!
Опівночі почали гості з салону поволі по каютах розтікатися.
Чоловік липовий завіявся десь — і слава богу!
Офіціанти світло приглушили, прибирати почали. Розкланялася Муся з графом та князем, які до шинквасу запрошували, та й пішла собі спати.
У довгих коридорах світло теж тьмяним стало, за дверима — тиша.
Йде Муся коридором по м’якому килиму і бачить, що навпроти якоїсь каюти стоять двоє.
Капітан з офіціантом.
Дослухалась.
— …Пан посол наказав вечерю до каюти подати, — каже офіціант. — Двічі приносив! Стукаю-стукаю — марно… Ось третій раз прийшов, пане капітане…
— Може, заснув? — схвильовано каже капітан. — Але погано, що не повечеряв.
Побачив Мусю, питає:
— А чи немає в залі пана Айзена?
— Ані в залі, ані на палубі не бачила, — відказує Муся.
Їй той типчик, що на порозі з’явився, мов хмара, одразу не сподобався.
Посмішка холодна, зневажлива. Красень. Одразу подумала: «Вбила б!»
А тут аж затремтіла: а що, коли не одній їй така думка до голови впала?
Пройшла між капітаном та офіціантом, за ручку дверей узялася, натисла.