І двері відчинилися!
Озирнулася на капітана — і сміливо до темряви ступила.
У каюті один гасовий ріжок горів, тьмяно освітлював ліжко.
На ліжку — спиною догори — лежить той самий гер посол, але без сурдута — в самій білій сорочці. А в спині у нього ніж стирчить.
— О господи! Та він убитий! — картинно скрикнула Муся, як і годиться кожній юній і слабкодухій панночці, а сама думає: ну недаремно вона на цей пароплав потрапила! Можна сказати, їй справжня справа сама до рук попливла.
Убігли капітан з офіціантом — ледь не знепритомніли, руками замахали, повітря ротами захапали, слова мовити не можуть.
Поки до тями приходили, Муся обстановку роздивилася і, як писав її улюблений доктор Шерл, швидесенько на місцевості зорієнтувалася: довкола ножа майже немає крові — отже, встромлений він в уже мертве тіло. Це по-перше.
По-друге: на шиї видніється ледь помітний слід — такий самий, про який Іполит Вікентійович доповідав щодо вбитого інженера.
На столі (так само!) — відкоркована пляшка з вином і два бокали. Один — з надколотою ніжкою, ніби його хтось спересердя поставив.
На спинці крісла — сюртук. А що там біля ніжки диванчика-канапе?
Пляма якась…
Не встигла роздивитися, як офіціант першим опам’ятався, заквоктав:
— Ой, біда яка! Як же це?! Що тепер робити?
Капітан до дверей кинувся — аби зачинити, щоби раптом пасажири нічого не побачили, а в дверях уже Мусин напарник топчеться.
Принесли чорти!
Певно, теж уже спати йшов.
Входить нахабно, мов хазяїн.
— Що тут відбувається, панове?
Побачив мертвого посла, підбіг, схилився, на шиї артерію намацав і каже:
— Та він мертвий! — і до Мусі обернувся: — А ви, рибонько, тут яким чином?
— Я вам не ри… — було розгнівалася Муся та вчасно язичка, прикусила, питає: — А ви?
— Я вас шукав, — каже напарник. — А що тут сталося, капітане?
Капітан увесь біліший за біле, шепоче:
— Панове, благаю, не треба галас вчиняти! Перший розважальний круїз! Гості не повинні дізнатися! Благаю!
— А що ви пропонуєте? — питає Олексій, роздивляючись небіжчика.
— У нас тут один… поважний пан на причалі підсів — якраз у цих справах: слідчий з розшукового відділу. Я йому доповідь представлю! А гостям, благаю, ані слова. А не то всі на наступній зупинці ж повтікають! Компанія і без того у боргах…
— Що ж, — поважно відказує Олексій, — у цьому є сенс. Тільки тіло треба звідси винести — чотири дні воно не витримає на спеці…
— Так, так, — киває капітан, — ми його до льодовні віднесемо — там у нас м’ясо, ох, вибачте, зберігається…
— Добре, — каже акторчук і тим огидним тоном, котрим із Мусею розмовляв, додає: — Тільки ви вже, пане капітане: послуга за послугу!
— Що ви хочете? — нашорошився той.
— Супружниці моїй — кожен вечір пляшчину шампанського до каюти. Раз. А мені — горілочки… Два.
Муся презирливо чмихнула, от же ж хамло!
— Як скажете, пане акторе! — каже капітан і до офіціанта: — Чув? Щоб так і було! І нікому — ані гу-гу!
Офіціант закивав і почав пляшки і бокали зі столу збирати.
Муся аж скрикнула:
— Нічого не чіпати!
Усі троє так і завмерли від несподіванки. А Муся зніяковіла і додає спокійно:
— Ну… От я у доктора Шерла вичитала, що… що на місці злочину треба залишати все як є. До… до з’ясування обставин.
— Це вона модного письменника начиталася, — поблажливо пояснює Олексій капітану. — Але в цьому сенс є! Ви маєте рацію, рибонько. Краще залишити все як є.
Ручку в лікті зігнув — Мусі подає.
Нічого їй не залишилось — просунула туди свою, як і годиться порядній дружині.
Вийшла, мов голодна після ситної вечері: багато чого розгледіти не встигла.
Тут би по килиму з лупою поповзати та з колбочки графіт на бокали та стіл посипати, ех…
Але нічого не поробиш — пішла покірно.
…Стоїть «Цариця» посеред Дніпра, майже не ворухнеться — на ніч двигуни вимикають, щоб гостям гарніше спалося.
Вікна згасли.
У каютах тиша.
Лише в одній робота кипить: режисер з оператором плівку проявляють. Адже до їхніх обов’язків входить пасажирів фільмою розважати. Треба проявити, до ладу привести.
А так усе тихо.
Хіба що нечутно прочиняються двері до каюти посла Вільгельма фон Айзена, на яких табличка висить: «Не турбувати!».
Хтось заходить.
Свічку запалює.
Небіжчика вже немає: «в кризі» спочиває з миром. Тільки шовкове покривало зібгане там, де тіло лежало.
Пірнають чиїсь руки по кишенях його сурдута — і опа! — виринають з уловом: перснем діамантовим.
Тим самим, яким княжна Анастасія увечері хизувалася…
І — опа! — вмикається з порогу кишеньковий ліхтарик.
Перед ним свічка безсила.
Освітлює ліхтарик перелякане Мусине обличчя. Ледь перстень не зронила.
Руками затулилась від нестерпного спалаху.
Чує:
— Так ось ви куди прямо зі шлюбного ложа втекли, рибонько!
Він! Ненависний!
Убивця?
Крадій?
— Я… Я тут… — белькоче перелякана Муся, тягне паузу: що б таке вигадати.
Вигадала!
Нахиляється, непомітно шпильку з волосся виймає і тримає її переможно перед очима страшного напарника:
— Я тут шпильку свою загубила. Ось!
І йде в наступ своєю чергою:
— А ви тут, вельмишановний, навіщо?!
Той теж розгубився не на жарт.
— Так я… Прокинувся — бачу: вас немає. Шукати пішов! Так і подумав: певно, рибонька моя щось у цій каюті загубила…
— Я вам не ри… — не може вгамуватись Муся, надто прозивалка ця солодка їй не подобається.
— Не спиться? — уїдливо продовжує напарник. — І що це за вигляд для заміжньої пані, га?
Муся спам’яталася, що стоїть у пеньюарі, засоромилась.
— А ви… ви, до речі, дійсно огидно хропите, — відказує. — От і не спиться!
— Прекрасно! І ви по каюті убієнного вирішили прогулятися. Дивне хобі у такої юної особи.
— А ви, певно, у пана посла щось поцупити прийшли, — парирує Муся і непомітно перстеник до мереживної кишені кладе. — Похвальне заняття, пане акторе!
— Ну то — на вихід? — каже той і знову їй руку бубликом складає.
Чмихнула Муся, сама з каюти прожогом вискочила.
Олексій — за нею.
— Неправда ваша, — каже ображено. — Хроплю, лише коли вип’ю…
— Так ви ж не просихаєте! — відказує та.
— Це я зуб полощу — лікуюсь…
— А до дантиста — не намагалися?..
— Горілочкою ж надійніше!
— Не брешіть: усі чоловіки дантистів бояться. Боягуз!
— А ваш дорогоцінний доктор — як там його, Шерл? — також?
— Доктора Шерла прошу не чіпати! — аж звивається від зазіхання на святе Муся. — Якби всі чоловіки були, як він, то… то… Жалюгідна ви особа! Акторчук!
— То — що б?! — не вгаває той.
…І все в такому дусі. Не дають одне одному гору взяти.
Енергійно крокує Муся подалі від нього: немає перед ким подружню пару вдавати.
Але — помилилася: якийсь дідько несе прямо на них двох запізнілих пияків — князя з купцем. Певно, за чаркою в салоні засиділись.
Ідуть, попід руки один одного тримають, наспівують.
Смикнув Олексій Мусю до себе, стиснув у обіймах, що та аж задихнулася. Ані рукою змахнути, щоб дати нахабі добрячого відкоша.
Щось крикнути хотіла, мовляв, допоможіть, люди добрі!
А той вже її цілує.
Засмикалась, нещасна, мов муха в павутинні.
А князь із купцем посміюються, навпочіпки тихенько повз проходять.
Пройшли нарешті.
Вирвалася Муся — і давай негідника кулачками молотити.
Ще й ногою копнула.
Доки той оговтувався, помчала до каюти і парасольку під ліжко запхала з думкою: нехай хоч ще раз спробує посягнути — вб’ю!