— Не інакше як собака тут був… — ніби міркує вголос Муся.
— Собака? — дивується Іполит Вікентійович.
— Ну не сам же собака! — каже Муся і на стіл вказує. — До того ж навряд чи став би він з собакою на брудершафт пити.
Усілася в крісло, вмостилася зручненько, ніжки на банкетку поклала (так само у доктора Шерла його герой-слідчий любив сидіти), продовжує, але так, щоби вельмишановний Іполит Вікентійович потім нібито сам до всього дійшов.
— Тут із собакою одна лише пані подорожує… Хоча собаку того зазвичай служниця на руках носить… Але зі служницею він теж навряд чи пити б став… Ви ж бачили, який він, царство йому небесне, пихатий красень…
А про перстень, звісно, промовчала — цю «зачіпку» собі лишила.
Іполит аж засяяв:
— Здається, щось починає вимальовуватись! З княжною треба поговорити.
— З княжною, точно! — радісно каже Муся і враз смутнішає: — А може, все ж таки зі служницею? Вона не гірша за саму княжну…
— Точно… — згоджується Іполит, — спершу зі служницею!
— Ага, зі служницею, — киває Муся і знову видає: — А ще здивувало мене таке: вчора пані купчиха Лизавета Павлівна вся в траурі ходила, похмуріша за хмару, нічого її не тішило. А сьогодні цвіте, як травнева ружа… До чого б це?
— У траурі? Купчиха? — перепитує Іполит. — Цікаво, цікаво. А якщо це вбивство на ґрунті ревнощів?
— Ревнощів? — дивується Муся і брівки скидає, мовляв, вона у цих справах не фахівець.
— Там, де жінки, — там завжди ревнощі… — поважно киває Іполит Вікентійович.
— Який ви глибокий знавець! — хвалить Муся. — Точно: ревнощі! Кажу ж вам: він такий красень, що ніхто не встоїть. Тобто був красень…
— Піду з купчихою говорити.
— Бог у поміч! — каже Муся і лукаво очками зиркає: — Ну так що — домовились?
— Про що?
— Як — про що? Ви мене в спокої лишаєте і татусеві ані слова, а я вам у разі нових колізій допомагаю чим зможу.
Вагається Іполит.
Йому б висадити Мусеньку на першій же зупинці — і під охороною до місця проживання доправити.
— Що ж я батькові вашому скажу, якщо запитає? У мене ж з ним телеграфний зв’язок!
— Ну, можете сказати так: «Знайшлася і перебуває під моєю особистою охороною»! Вас це влаштовує?
— Головне, щоби його це влаштувало, — зітхнув Іполит.
— Так він же далеко. Його все влаштує, якщо дізнається, що я під вашим невсипущим наглядом. Домовились?
І ніжно так по щоці його чисто виголеній перстом провела, аж зомлів. Кивнув, спробував вхопити за той пальчик, а Муся вже за порогом, цілком задоволена.
Обернулася:
— Ну, ви звертайтеся… в разі чого…
Верхня палуба після сніданку гуде, мов рій бджіл, і вся майорить жіночими різнобарвними шаликами. Ніби квітучий сад, по якому павичі з куріпками гуляють.
Дехто в білих шезлонгах ніжиться на сонечку, за столиками, під тентами, картярі зібралися, біля пересувного шинквасу панянки лимонад і морозиво з тістечками замовляють, чоловіки — мадеру чи щось міцніше.
Хор циганський, розімлівши на сонці, веде щось задушевне, побрязкує намистом.
Капітан на своєму місці — на узвишші.
Біля нього, як і вчора, свою фільму знімає режисер, оператором керує, куди краще вічко направляти. Той сердито дим пускає з довгої сигарети, але ручку крутить.
То на групу наведе, посеред якої Зінаїда вірші читає, то на шансоньє, що його ані на мить прихильники з поля зору не випускають, то нескромно виловлює з юрми модного письменника з черговою пасією.
Лише княжна Анастасія в шезлонзі сидить непорушно, мов біла статуя, обличчя мереживом накрила, на колінах собачка дрімає, за спиною служниця стоїть, заздрісно на панство дивиться. Видно, що хочеться і їй морозива з тістечком скуштувати.
Лізавета Павлівна весела, до картярської гри пристала, грошима сипле направо-наліво.
Але не шкода — виграє.
Таланить їй сьогодні.
Дарма, що її свита весь час з-за спини шепоче: «Ох, матінко… Подалі б від гріха!»
Дзижчить палуба розмовами, піснями, сміхом.
Модний цирульник мосьє Очінь поміж панянками снує, на куафюр запрошує, ціну знизив до десяти карбованців — записує охочих.
Тільки шкода, що ззаду у «чарівної машинки» вічка немає, адже закарбувала б і матроса в закоротких штанях, що з тилу на публіку виглядає і час від часу ялозить ганчіркою на довгій палиці по підлозі, старається. Зиркає з-під кашкета матроського пильним оком, ніби шукає в цій юрмі когось.
А в салоні — порожньо.
Крізь скляні двері видно, як кілька офіціантів ліниво зі столиків посуд прибирають.
Побачили пані в блакитній сукні — вклонилися.
Певно, щось тут забула.
А юна панянка дійсно ходить в задумі довкола столиків з великим тканим ридикюлем, ніби щось шукає.
Дочекалася, доки офіціанти з тацями вийдуть, — і прожогом до столів. З того, де княжна Анастасія сиділа, взяла ложку двома пальчиками — і до ридикюлю сунула, потім ще й чашку туди ж — з якої служниця пила.
Озирнулась і до столика Лизавети Павлівни, звідти блюдце, з якого та чай сьорбала за купецькою звичкою, поцупила.
Поклала і… здригнулася від голосу, що звалився на неї зненацька:
— О, та ви ще, виявляється, клептоманка!
Випросталась Муся, мов стріла.
Ридикюль за спину сховала. Що тут скажеш?
— А ви… Ви… — задихається від сорому і гніву. — Мартопляс!
Зморщився Олексій, немов оцту ковтнув.
— Ну от, — каже, — у мене від вашого голосу знову зуб розболівся!
За порожній шинквас зайшов, чарку собі налив.
Добре, що в салоні ніхто того не бачив.
— Пияк! Боягуз! — продовжує йти у наступ Муся. — Бабій!
Аби тільки не дати йому оговтатись.
— Звідки такі висновки? — спокійно каже негідник.
— Усі бачать, як ви біля мадам Такіхасі в’єтесь!
— А ви мені що, дружина, щоби ревнувати? — посміюється той.
— Та мені на вас… тьху! — каже Муся. — Але перед людьми ж незручно!
— Так ми ж тут для того і є, щоби людей підбадьорювати різними сімейними сценками!
— Це огидно, огидно! — фукає Муся.
— Огидно зі столів посуд красти!
Сказав і пішов собі.
Ніби холодної води Мусі за комір вилив.
Поки гості на верхній палубі розважалися, присоромлена Муся зі своєю здобиччю побігла до каюти.
Намагалася тихо прослизнути, щоби її ніхто не побачив. Але не вийшло. Адже назустріч їй викотилася, сувора мов фурія, мадам Шток. За нею — Жорж із кліткою, умовляє не ганьбитися.
Але мадам Шток біля кожної каюти зупиняється і шепоче страшним голосом:
— Соломоне! Соломошо…
— Маман, припиніть, незручно… — зупиняє її Жорж.
А підступний папуга цього разу — на боці маман, кричить на весь коридор:
— Соломошо, дай червінець!
— Незручно на стелі спати! — відказує мадам Шток і знову в кожні двері стукає: — Соломоне, гаспиде, все одно ж знайду!
Зі своєї каюти-цирульні мосьє Очінь визирнув:
— Ви на куафюр, мадам?
— Згинь, сатано! — лається мадам Шток.
І далі побігла.
Ледь Мусю з ніг не збила. А пробігаючи, жалісним оком в її бік скосилась і патетично руки заломила:
— Ось, голубонько, затямте, що таке шлюб з такими зрадниками, як мій і ваш!
Муся одразу і затямила.
Хоч і дуже кортіло їй сказати, що до того зрадника не має жодного стосунку. Але втрималась, подумавши, що своїм «сумним прикладом» мадам Шток нібито підтримує, жіночу солідарність проявляє, а значить — недаремно тут хліб споживає.
Промчали Штоки повз неї, нарешті настала тиша.
Обережно відчинила Муся каюту — дякувати богові, там нікого не було.
Певно, «співмешканець» чарівну мадам Такіхасі впольовує.