Потоваришували вони тут не на жарт, разом до мадери прикладаються, разом за карти сідають, разом від дружин ховаються. А дружинам і не до них!
Пані то за шансоньє табуном ходять, то мліють від літературного читання письменника-інкогніто, то обступають дивовижну Ванду — дивляться, як вона китайські пейзажі з Дніпрових круч виробляє.
Усім весело.
Крім княжни Анастасії. А, можливо, їй теж не сумно, просто сидить у шезлонзі, дрімає і теж життям насолоджується.
Лише режисер з оператором тут працюють: ручку накручують, цікаві сюжети виловлюють.
— А ну вийдіть з кадру! — сердиться режисер, помітивши, як хтось спиною прямо перед вічком став. Усю красу кадру зіпсував!
А це — Іполит Вікентійович власною персоною. Та ще й у супроводі капітана. Про щось перешіптуються, дивлячись на пасажирів.
Капітан спочатку головою заперечливо похитав, а потім кивнув нарешті.
Оператору теж кивнув, мовляв, нас зараз не знімайте!
І обидва рішуче посунули до шезлонгу, в якому прекрасна княжна спала і за яким її служниця нудьгувала, за розвагами панів спостерігаючи.
Уклонився капітан низько, покашляв, аби княжну розбудити.
— Пані Вілінська, — каже з шанобливим острахом, — ось цей пан… Він… слідчий з розшукового відділу. З Петербургу…
— І що? — з-під мереживної парасолі, що служниця тримає, питає княжна.
Зачувши голос хазяйки, собачка з її колін скочила і довкола Іполитових ніг застрибала.
Іполиту Вікентійовичу з собачками знатися не можна через алергію, котра до нестримного чихання призводить!
Ногою її відштовхнув і каже максимально суворо:
— Я б не хотів тут розмову вести. Справа важлива. Будьте ласкаві…
І наполегливо руку їй подає.
— Нічого не розумію, — холодно каже княжна. — Про що йдеться?
Іполит мужньо витримав її погляд, хоч і спокусливим він був у своїй крижаній холодності — майже такий, як у Мар’ї Матвіївни, — і вирішив на емоції не піддаватися.
Звернувся до служниці:
— Вас я також попрошу пройти з нами!
Та за серце схопилася. Ось воно, зрадів Іполит, перша вірна реакція.
Треба продовжувати в тому ж напрямку, дякуючи Мусі.
— Не будемо зчиняти галасу, панове, — благає капітан, посміхаючись публіці на всі боки фальшивою посмішкою. — Благаю, ваше світлосте, послухатись. Це швидко, ненадовго…
Зневажливо княжна плечиками пересмикнула, підвелася.
Але руку слідчому з Петербургу подати не схотіла.
Пішла.
Служниця за нею.
— Пане капітане, проведіть, будь ласка, шановних пані до кают-кампанії, — каже Іполит. — А я ще піду третю пошукаю…
— Ти що-небудь розумієш? — приговорювала, нервово курсуючи з кутка в куток, княжна Анастасія.
Хоча на відповідь не чекала.
Ольга сиділа за столом, голову схиливши, пальцями перебираючи китиці скатертини. Зіщулилась уся, мов їжак перед хортом.
Княжна двері посмикала, обурилася:
— Та вони ж нас зачинили!
Віяло дістала, обмахуватися почала.
Аж тут двері відчинилися і в них влетіла купчиха Лизавета Павлівна, ніби її хтось ззаду штовхнув, — і знову двері зачинилися.
За ними лише виття черниць та приживалок чутно.
А Лизавета Павлівна в зчинені двері продовжує криком кричати:
— Я вам покажу, бузувіри! Безбожники! Антихристи! Що вам від мене треба?
Почала в двері ногою гатити:
— Я удова купця третьої гільдії Савелія Копито! Я вам так цього не подарую! Посеред білого дня! Як смієте?!
Собачка княжни гавкає, за ноги її чіпає, в подолі сукні плутається.
Княжна тонкими перстами за скроні взялася — мігрень.
За дверима теж хтось стукати почав. Певно, черниці з приживалками свою пані виручати взялися.
Аж раптом відчинилися двері.
Входить у них Іполит Вікентійович, чемно кланяється:
— Шановні пані…
Лизавета Павлівна не розгубилася, наступає на нього з кулаками:
— Я тобі покажу! Песиголовець! Супостат! Гаспид! Почекай, я тобі сала за комір заллю!
Задкує від неї Іполит Вікентійович, втрачає присутність бойового духу, надто велика ця пані — і вшир, і в вишину, мов каріатида.
Але опанував себе, набрав поважного вигляду, посеред кімнати став і у своїй звичній манері, за яку над ним генеральська донька насміхалася, промовляє:
— Шановні пані! Прошу дуже заспокоїтись! Маю до вас важливе повідомлення. Отже… Прошу вас усіх залишатися тут до з’ясування факту звинувачення у… У підозрі на… На замах, точніше ска зати — на скоєний замах, що мав тяжкий наслідок щодо життя пана німецького посла гера Вільгельма фон Айзена!
Запала глибока тиша.
Навіть собачка не гавкнула.
— А що з ним? — скрикнула княжна Анастасія.
Задоволений тишею і увагою, Іполит ще більшою пихою налився.
— Минулої ночі його вбито.
Сказав коротко, без зайвих слів. І на реакцію пані дивиться.
Зойкнула Ольга, осяяла себе хресним знаменням, взялася долонями за щоки, на княжну з острахом поглянула.
А та головою хитає, рукою замахала, мовляв, ні, ні, не може такого бути.
Лизавета губи підібгала, насупилась, але мовчить — і на тому спасибі.
— Але… — першою прийшла до тями княжна. — Але я не розумію ваших дій, пане слідчий! До чого тут ми?
— Я ж сказав, ваше світлосте, вас затримано з метою встановлення обставин! — сміливо каже слідчий розшукового відділу. — Проведемо допит. Складемо протокол…
— На підставі чого, дозвольте вас запитати, вельмишановний? — скинула брови прекрасна княжна. — Попрошу вас пояснити!
— Усі пояснення будемо робити, так би мовити, конфіденційно, — не здається Іполит Вікентійович. — Як кажуть, у приватному порядку. Тобто — тет-а-тет…
— Що?! — знову пішла в наступ Лизавета Павлівна. — Ах ти, сатрап! Шельма поліцейська! Будяк засохлий!
Наступає рішуче, а за нею і княжна з Ольгою підбираються, аби вискочити з мишоловки.
Швиденько крутнувся Іполит Вікентійович на підборах, щодуху до дверей і — за двері.
Пані всі разом в них кулачками замолотили.
Дарма.
Двері для «Цариці Дніпра» дубові замовляли на лісопильні під Яготином — такі й сокира не з першого разу візьме!
А в «акторській каюті» своя драма розгортається!
— Ну, і довго ви збираєтесь так сидіти? — крізь двері питає Мусю ув’язнений.
— До першого причалу! Потім поліцію викличу!
— Це ж навіщо?
— Щоби вас заарештувати!
— На яких таких підставах?
— А чому у вас у валізі фотокартка вбитого лежить? Взагалі, хто ви такий? Ось це з’ясуємо в дільниці!
— Та не можна мені в дільницю, — каже Олексій.
— Звісно! — відказує Муся.
— Ну, добре. Я вам скажу… — смиренно промовляє напарник. — Тільки відчиніть!
— Я вас і так добре чую, — каже Муся.
— О господи, — зітхає той. — І звідки ви на мою голову звалились? Пообіцяйте, що нікому ані слова…
— Ще чого!
— Добре, — змирився ув’язнений і в шпарку шепоче: — Познайомимось заново. Олексій Крапка. Околоточний наглядач…
Муся аж за боки вхопилася від сміху, а Олексій обра жено каже крізь двері:
— Розумію вашу іронію. Але до того я сім років був першим помічником обер-поліцмейстера розшукового департаменту.
І додає:
— Пошукайте у верхній кишені плаща — там посвідчення…
Муся з тумбочки злізти боїться, щоби негідник не вискочив. Ледве дотяглася до вішалки, де його плащ висів.
Висмикнула його з гачка, в кишені порилася.
Дійсно, лежить там папірець.
Розгорнула, прочитала уважно, печатку на світлі роздивилася.
— Дійсно… — каже розгублено. — А навіщо ви тут?
— Випустите — скажу.