Муся з острахом тумбочку відсунула.
А той вийшов з переможним виглядом та ще й з її саквояжем у руці.
Муся на нього так і кинулася, але він високий, руку зі своєю здобиччю вгору підняв — не дотягнутися!
Трясе саквояжем — і в наступ:
— А от ви, мадемуазель, хто така? Ви ж не актриса, чи не так? Ви тут навіщо? Може, ви актрису вбили, в річку вкинули — а тепер гостей будете по одному туди ж відправляти? Га? Зараз я вас заарештую — у мене на це повне право є. Поміняємось ролями!
Тут уже Мусі довелося скиснути.
— Я… Я… — бурмоче, — я донька начальника санкт-петербурзької поліції генерала Гурчика!
— Гурчика? — чомусь зрадів посіпака. — Матвія Івановича? Знаю такого. А тут що робите?
— Я, бачите, батькові допомагаю…
— Тобто?
— Ну… веду розслідування, — белькоче розгублена таким поворотом подій Муся. — Так би мовити — неофіційно…
— Цікаво, — посміхається Олексій. — Це у вас що, хобі таке?
І як зарегоче:
— Вперше бачу дамочку-нишпорку!
— Я, між іншим, — розлютилася Муся, — багато чого можу! Мені тато часто вдячним буває!
Але Олексій не вгаває, регоче все дужче, аж сльози на очах виступили:
— Приватний детектив? Бувають же такі оказії! Ляльками давно припинили гратися? Яка від вас може бути допомога?! Один лише біль зубний.
Як загадав про свій зуб, так одразу ж і скривився.
Сміятися припинив.
Не знав, що зачепив Мусю за живе.
А вона в атаку пішла, мов дика пантера:
— Ось ви всі такі — солдафони! Ані наукового підходу до справи! Ані логіки! Ані аналізу! Одразу — під арешт і давай тиснути. Як у часи інквізиції! Дактилоскопію досі не визнаєте. Антропоніміку також! Книжок розумних не читаєте — працюєте, мов опричники. Один перед одним хизуєтесь та чини набуваєте. Ох… — рукою махнула. — Та про що з вами розмовляти…
Принишк нишпорка.
— Я чини не здобував, я їх навпаки — втратив, — засопів ображено і смиренно питає: — А дозвольте запитати, що-що, ви кажете, ми не визнаємо? Що за слово таке?
— Дактилоскопію! — поважно відповідає Муся.
— О! Ви й про це відаєте?! — іронізує. — А що воно таке, можете пояснити?
Муся навіть зраділа, що може про улюблене вголос сказати, і з захватом пояснювати взялася:
— Це метод ідентифікації людини за відбитками пальців. Його, між іншим, англійський антрополог Френсіс Гальтон започаткував ще в тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому році! А наша поліція ще ніби в кам’яному віці перебуває. Ось і доводиться за все самій братися…
Сказала і насупилась: навіщо перед цим нікчемою бісер метати!
А той дійсно здувся, мов індик, котрого общипали.
Дивиться зацікавлено, ніби вперше Мусю побачив, руку з саквояжем опустив.
— А ви все це звідки знаєте? — питає.
Гордо знизала Муся плечиками, саквояж свій відібрала, під ліжко засунула, дух перевела.
— З книжок, — відповідає.
І думає: зараз я цього околоточного геть у калюжу посаджу!
— Скажімо, — поважно продовжує, мов на лекції, — з монографії повітового поліцейського чиновника пана Снєгірьова «Про розшук», а ще з праць генерала Лебедєва «Мистецтво розкриття злочинів» — ще в рукописі прочитала, коли він татові його давав. За ніч!
Уже не кажучи, що і сера Гершеля читала, і мсьє Бартильйона, і Гросса… І, до речі, земляка вашого, пана Рудого, теж опанувала.
— Гм… — розгубився напарничок, — Георгія Михайловича я добре знаю.
— Так отож! — зраділа Муся, побачивши, що перемагає горе-напарника.
Витягла з-під подушки брошурку доктора Шерла і нею переможно в повітрі помахала:
— А найбільший мій учитель — ось! Тут усе так легко і ясно прописано, не гірше ніж у містера Конан Дойла! Тут і аналіз. І методи. І весь науковий підхід. А ви… — і перекривила: — «Романчики любовні»! Зовсім як мій татусь кажете.
— Ну, про ці брошурки нічого не можу сказати, — з повагою відповів Олексій, — а по всіх інших пара-
метрах бачу, що ви дівчина серйозна. Прошу вибачення, якщо образив. Мир?
Виструнчився, комір застібнув, простягнув Мусі руку.
Муся, для годиться, якусь мить подумала і потисла простягнуту руку.
— Мир, — згодилась. — Тільки ви, вельмишановний пане Крапко, більше ніякого неподобства не чиніть, як учора в коридорі…
— Так це ж я не з власної волі, — зашарівся той. — Це ж для людей було, для конспірації…
— … І рибонькою мене більше не називайте!
— Слухаюсь! — посміхнувся і серйозно додав: — Ну що — звіримо наші карти?
…Щойно всілися разом за скляний столик біля вікна, щоби нараду провести, тобто — «карти звірити», як у двері офіціант постукав.
Олексій відчинив — той зі срібною тацею стоїть.
— Шампанське, — кланяється, — для пані, горілочку — для пана. Як домовлялися.
— Ну, ставте, — зрадів Олексій.
Офіціант невидимий пил зі столика змахнув, бокал і чарочку поставив, блюдечко з лимоном і тістечком посередині примостив, вклонився і пішов геть.
Муся докірливо на чарку глянула і зітхнула:
— Пияк — знахідка для шпигунів…
— Я теж так вважаю, — радо кивнув Олексій і подав їй бокал. — Але за нове знайомство не гріх!
Це правда, подумала Муся, беручи до рук бокал.
Цокнулись, випили.
І голови над столиком зсунули, мов змовники…
— Отже, який пасьянс у нас виходить? — хвилиною пізніше говорив Олексій Крапка, — Я потрапив сюди, маючи дві підозри: посол Айзен займається, тобто займався, промисловим шпигунством. Кілька років тому я це майже довів. І докази мої були беззаперечні. Але дещо сталося… Дещо таке, що змусило мене відступитися. Айзен викрутився. А мене з розшукового департаменту в околоточні розжалували і від усіх справ відсторонили.
— Через що таке сталося? — запитала Муся.
— Це довга історія, — спохмурнів Олексій. — Довга і надто особиста…
Помовчав, і Муся помовчала, спостерігаючи, як по обличчі Олексія тінь пробігла — ледь помітна, але Муся спостережлива.
— Ну от, — продовжував Крапка, — тепер тут, у Києві, сталося таке. До речі, ви про це замітку читали, якщо в моїх речах порпались…
— Але ж і ви мої роздивлялися! — не втерпіла подати репліку Муся.
Олексій зморщився, але вирішив ніяких зайвих слів не говорити — адже з таким напарником тільки зачепись! — і продовжував міркувати вголос:
— …Сталося таке. Було розгромлено авіаційну майстерню, в якій інженери-авіатори на чолі з професором політехнічного інституту Миколою Артем’євим та інженером Федором Фердинандовичем Андерсом займалися розробкою аеропланів. У газеті написано, що це було звичайне хуліганство. Але Андерс, котрий, до речі, в моєму околотку живе, на Фундуклєєвській, сам мені повідомив по-секрету, що таки пропало звідти щось важливе. Ну от. Я зі служби звільнився і тепер тут у приватному, так би мовити, порядку…
Муся аж дихання зачаїла!
А потім не витримала, скрикнула:
— Креслення пропало?!
— А ви звідки знаєте? — підозріло глянув на неї Олексій.
— Здогадуюсь… — забурмотіла Муся, скроні потираючи. — Вирвалося… Будь ласка, продовжуйте! Я більше ані слова не скажу!
І про всяк випадок обома руками затулила рота.
— Це було креслення, зроблене в одному примірнику — особливого типу аероплана, — продовжував Крапка, — котрий здатен злітати з палуби корабля…
Муся своїм розумом, що його б, як тато дорогий їй не раз казав, приставити б до чоловічої голови, розуміла, що треба їй чемно поводитись, адже вперше з серйозним слідчим розмову вела — але натура над ним гору взяла: знову скрикнула несамовито:
— А у нас, у Петербурзі, вбито морського інженера, котрий розробляв якісь секретні воєнні кораблі! І слід від того вбивства сюди, на «Царицю Дніпра», веде!!!
Зірвались обоє зі своїх місць.
Один одному в очі дивляться, мов два хорти, що слід узяли.
Але не встигли і слова промовити, як почули з палуби, де публіка розважалася, несамовитий лемент.