Купець захитав головою, мовляв — не вгадали.
Прекрасна Ванда і юна донька промисловця одноголосно закричали:
— Жаба!
Знову — ні.
Хор голосів хвацьки підхопив гру:
— Бегемот!
— Слон!
— Снігова баба!
Сміх, оплески, веселий святковий ґвалт.
Купець хитав головою і ще кумедніше пиндючився, присідаючи і роздуваючи черево.
— Це теж знімати? — нудним голосом запитав оператор у режисера, пихкаючи своєю цигаркою в чисте блакитне небо.
Той, захоплений грою, кивнув, додаючи до загального лементу і свій голос:
— Броненосець «Потьомкін»!!! — і в захваті від співзвуччя слів шепнув оператору: — До речі, непогана назва для фільми…
— Самовар!!! — нарешті вигукнув, втративши терпець і акторські можливості, купець.
Усі заплескали в долоні, зарухались, виштовхуючи в коло нового «крокодила».
Гра продовжилась.
Власне, як і допит у кают-кампанії…
— Святий істинний хрест! — казала в той час Ольга, с острахом позираючи вбік перегородки, де Лизавета Павлівна відпоювала водою зомлілу княжну. — Я ні в чому не винна, присягаюся, панове-добродії! Він сам прийшов!
— Хто? — не зрозумів Крапка.
— Вільгельм фон Айзен! — пояснила Муся, ледь стримуючись, аби не додати: «Тупа ви головешка!»
Але стрималась.
— День — з пані, два — зі мною… — продовжувала, схлипуючи, Ольга. — Я йому: мовляв, що ж ви це, ваше світлосте, робите? Що я пані скажу? А він — мовляв, та ти гарніша за будь-яку пані! Розпусник! Гроші обіцяв… Великі гроші. Мовляв, сама заживеш як пані.
«Це ж треба! Загадкова жіноча душа…» — знову промайнуло в голові Олексія.
Скосив очі на Мусю. Та слухала незворушно.
— Ну і не встояла я… — зашморгала носом служниця, — спокусилася… Нечистий поплутав, прости Господи! А вчора як побачила, що пані моя від нього вся в сльозах повернулась, дай, думаю, і я піду, в його очі безсоромні погляну. Та свої гроші стребую. Сказала пані, що я з Тобі палубою погуляю, а сама — до нього.
— Тобі — це хто? — втрутився Крапка.
— Песик! — вигукнула Муся, в черговий раз дивуючись його недолугості.
Песик одразу застрибав біля її ніг, ніби зрозумів, що згадали і його.
Ольга заридала.
Гра продовжилась.
Власне, як і допит у кают-кампанії…
— Святий істинний хрест! — казала в той час Ольга, с острахом позираючи вбік перегородки, де Лизавета Павлівна відпоювала водою зомлілу княжну. — Я ні в чому не винна, присягаюся, панове-добродії! Він сам прийшов!
— Хто? — не зрозумів Крапка.
— Вільгельм фон Айзен! — пояснила Муся, ледь стримуючись, аби не додати: «Тупа ви головешка!»
Але стрималась.
— День — з пані, два — зі мною… — продовжувала, схлипуючи, Ольга. — Я йому: мовляв, що ж ви це, ваше світлосте, робите? Що я пані скажу? А він — мовляв, та ти гарніша за будь-яку пані! Розпусник! Гроші обіцяв… Великі гроші. Мовляв, сама заживеш як пані.
«Це ж треба! Загадкова жіноча душа…» — знову промайнуло в голові Олексія.
Скосив очі на Мусю. Та слухала незворушно.
— Ну і не встояла я… — зашморгала носом служниця, — спокусилася… Нечистий поплутав, прости Господи! А вчора як побачила, що пані моя від нього вся в сльозах повернулась, дай, думаю, і я піду, в його очі безсоромні погляну. Та свої гроші стребую. Сказала пані, що я з Тобі палубою погуляю, а сама — до нього.
— Тобі — це хто? — втрутився Крапка.
— Песик! — вигукнула Муся, в черговий раз дивуючись його недолугості.
Песик одразу застрибав біля її ніг, ніби зрозумів, що згадали і його.
Ольга заридала.
Муся ж мужньо пішла на грозову хмару, котра розповсюджувала грім і блискавки, всадовила на стілець.
І доки Олексій Крапка змагався з нападом зубного болю і спокусою сполоснути гортань живильною рідиною, що пропікала його праву нагрудну кишеню, Лизавета Павлівна була на середині своєї історії.
— …Доньку мою, царство їй небесне, збезчестив, біс клятий! Обіцяв одружитися. Ми вже й посаг зібрали — дві мануфактури в Пирятині та без малого мільйон на додачу. Чого не зробиш для щастя єдиної дитини…
Лизавета Павлівна завила і голосно просурмила носом у край своєї квітчастої хустки.
Княжна Анастасія і служниця Ольга вийшли з-за перегородки і, забувши про свої носовички, у чотири розширених ока дивилися на нову фігурантку цієї несподіваної драми.
— …а він лише понасміхався. Гроші взяв, обіцяв на них палац родинний у своїй германщині побудувати. Поїхав до весілля готуватися. І як у воду канув. Донечка моя після того рученята на себе й наклала! Батько з горя запив та так, що одну з мануфактурок пропив до останньої нитки, а потім і сам віддав богу душу. Поклялася я тоді: знайду — порішу диявола окаянного! Вистежувала два роки. Тільки тепер натрапила! Пішла до нього. Увійшла, а він, вовкулака, лежить п’яний, носом у подушку. Навіть мешти не скинув! Ну, тут я його, тепленького, і…
Лизавета Павлівна задоволено перехрестилася і з викликом глянула на Мусю і Олексія:
— Я, я його вбила! І царства небесного йому не сягнути!
— Мушу вас засмутити, — сказала Муся, — ви його не вбили…
— Тобто?.. — закліпала очима Лізавета.
— Коли ви встромили йому ножа в спину, — вступив до розмови Олексій, — він уже мертвий був.
— І ви це помітили? — радісно звернулася до нього Муся.
— Звісно: кров довкола ножа не розтеклася!
Усі три жінки дивилися на них з острахом.
— Що тепер із нами буде? — запитала княжна.
— А тепер — ідіть собі, відпочивайте, розважайтесь, — сказав Олексій. — І попрошу про нашу розмову нікому не говорити. Ну і… — він поглянув на Мусю, — що там іще кажуть у таких випадках?..
— Вибачаються… — підказала та.
— Точно! — зрадів Крапка. — Отже, прийміть вибачення за тимчасові незручності.
Лизавета Павлівна важко підвелася зі стільця, посунула до дверей нетвердою ходою.
І була підхоплена під руки своїм вірним почтом, що не припиняв вити в коридорі.
Анастасія й Ольга вийшли слідом.
У них під ногами весело крутився звільнений Тобі…
Муся і Олексій залишилися самі.
— Те-е-ек-с… Цікавий у нас портрет пана посла вимальовується, — сказав Крапка, подумавши про те, що міг би додати до повної картини і свій штрих.
Але кому розповісти?
Кому вилити давній біль?
Невже цій «рибоньці», що дивиться на нього зневажливими очима?
Не дочекається!
…А якби, з ласки Крапчиної, дочекалася рибонька на відверту розмову, могла б почути таке.
…Стрімка кар’єра Олексія Богдановича Крапки майже нікого не здивувала в його рідному селі Тупчиві, що в Чернігівській губернії.
Хіба що викликала заздрість колишніх однокашників по церковно-парафіяльній школі і співчуття тих старших, хто шкодував, що сімейство Крапок — батько й мати — пішли у кращий світ раніше, ніж їхній син «вибився в люди».
А він таки вибився!
Після закінчення школи одразу, мов у яблучко, потрапив на «чисту роботу» — помічником писаря. А за рік і сам став писарем та навіть діловодом у волосному правлінні Київської губернії.
Не сягнувши і двадцяти двох років, старанний канцелярист отримав пропозицію від пристава містечка Фастів, царство йому небесне, Миколи Сироп’ятка, стати його помічником. Надто грамотним і допитливим виявився.
Три вбивства розкрив пан Сироп’ятко протягом такого часу, що навіть столичні колеги позаздрили.
І ані пари з вуст не зронив, що завдячує в цьому успіхові жовторотому канцеляристові, котрий ті розслідування і провів. Проте посаду запропонував і навіть дозволив екстерном скласти іспити за повний курс гімназії!
Офіційна освіта — то справа потрібна.