Але юний сищик пішов набагато далі за свого начальника. Вивчив англійську і французьку, аби начитатися родоначальників розшукової науки в оригіналі, і з головою поринув у всі тонкощі новітньої криміналістики.
Наштовхнувся і на трактати пана Рудого, тодішнього начальника київського розшукового відділення, великого поборника дактилоскопії та службового собаківництва.
Його інструкцію чинам розшукової поліції щодо експертно-криміналіс тичної служби вивчив напам’ять і з усім нахабством молодості поїхав на прийом — знайомитись.
Познайомився, на подив, просто: зайшов за адресою, де кумир мешкав, та з порогу про антропометрію все, що знав, так і видав.
— А як щодо чаю поганяти? — запитав вельмишановний Георгій Михайлович, оглядаючи потерті мешти провінційного візитера. — З медом та цитринкою?
…І так вони чаїв у той вечір наганялися за дружньою бесідою, що наступного місяця став двадцятип’ятирічний п. О. Б. Крапка помічником обер-поліцмейстера київського департаменту.
Благословив його Сироп’ятко і вмер наступного дня — чи то від віку, адже мав поважні роки, чи то не витримав такої вдачі жовторотого помічника, колишнього канцеляриста.
Через рік вірної поліцейської служби пан Крапка отримав подяку «за видатну поліцейську діяльність» від київського повітового справника і 85 рублів премії, котра пішла на… оплату весілля і дві мебльовані кімнати в будинку пана Якименка, що вікнами на Дніпро і кручі дивилися.
Але і це ще не все!
Адже йшов Олексій Крапка сходинками кар’єри нестримними семиверстовими кроками. Власне, про кар’єру дбав не дуже, проте, крім розслідувань побутових злочинів, зацікавився темою антидержавного тероризму.
А почалося усе з такого собі «чоловічка», зовсім непоказного, проте полум’яного патріота, що мав невелику, але вірну посаду в німецькій амбасаді посла Вільгельма фон Айзена.
Потрапив тому клерку на очі дивний документик, що свідчив про неправомірну діяльність патрона.
Приніс його Олексію Крапці, що вже мав добру репутацію і навіть опублікував пару статей про світовий шпіонаж і необхідність приділити більшу увагу спецслужбам.
Статейки, власне, пройшли поза увагою високого начальства.
Проте «чоловічок» їх опанував и прийшов саме до молодого сищика.
І почав Олексій Богданович рити, так би мовити, у приватному порядку.
І таки дещо нарив.
Зібрав теку і пішов з нею до начальства — доповідь робити.
Похвалили.
Дали день на те, аби весілля відгуляв.
І пообіцяли включити в таємну роботу, набагато вищу за діяльність звичайного сищика.
Про весілля що ж сказати?
Весілля — свято.
Справа почекає.
Певно, про весілля тобі, рибонько, було б цікавіше послухати.
…Ольга Сироп’ятко, донька колишнього Крапчиного начальника, давно на Олексія оком накинула.
Ще у Фастові, коли приходив юний красень до батька, Миколи Панасовича, чаю посьорбати та про справи погомоніти. Та й він, досвіду любовного не маючи, милувався ніжною дівчиною. І, як сирота, що давно хатнього затишку не мав, мріяв про надійний свій тил, де б вистеляла стіл білим обрусом вірна дружина, зустрічала б на порозі після служби. Покохалися, одне слово.
І все як у романах: батько проти!
Чи задля канцеляриста він доньку виховував?
Але як пішов Олексій угору по службі та ще й до столиці перебрався, то на смертному одрі дав таки благословення.
Весілля тихе було.
Обвінчалися в Михайлівському.
Невеликою компанією прогулялися по Дніпру та й проводили молодят до щойно знятих мебльованих апартаментів.
А те, що біля дверей з ночі якийсь чолов’яга крутився — хіба таке помітиш у доленосний день?..
На ранок прокинувся Олексій уже не хлопчиком — мужем.
Помилувався, як юна дружина в подушку носиком вткнулась, накрив оголене плечико ковдрою, поцілував краєчок світлого пасма, щоби, не дай боже, не розбудити.
Узяв свою теку, комір під саме підборіддя застібнув, волосся пригладив — і до роботи.
Не терпілося на горло державному злочину наступити.
На порозі озирнувся.
Кімната вся сонцем залита, біла весільна сукня розкинулася на кріслі аж до самої підлоги, ніби морська хвиля або хмара небесна.
Пташки у прочинене вікно цвірінькають, сон золотий навіюють.
Ех, можна було б іще поніжитися біля молодої дружини. Власне, він саме так і вчинив би, але кликав Олексія борг честі.
Тихо-тихо вислизнув за двері, радіючи, що увечері чекатиме на нього тут медова казка. Досить, набувся сиротою, тепер усе інакше піде.
А хвилин зо п’ять чи, може, десять — якби ж то знати! — у шпарину, що між підлогою та дверима була, коричнева змійка полізла…
Доповзла до краю білої сукні, посунула під ліжко.
І вже не змійка — а ціле коричневе озеро підлогу вкрило.
У ньому і сукня, і звішене з ліжка подружнього простирадло, і краї портьєр вимокли.
А по тому озеру за мить запалали заграви.
Спочатку теж — змійками золотими, а потім уже цілим морем смертельного швидкого вогню.
У цей час Олексій у кабінеті начальства стояв і сумно слухав, як вичитує його обер-поліцмейстер. Мовляв, не лізьте, пане Крапко, не у свої справи, не чіпайте доброго імені славетного посла Вільгельма фон Айзена. Вивчені ваші доповіді, нічого в них слушного немає!
Сам пан німецький посол, з яким погомоніли «по душах», добряче посміявся.
Звісно, про добрий прийом, на якому посол по- дружньому подарував обер-поліцмейстеру дещо в конверті — так, «на розвиток» поліції, — Крапці знати не обов’язково. Та й про соколине полювання, де вони так гарно час провели, також.
Тож нехай пан посол краще над одним невігласом-сищиком сміється, ніж над усім департаментом!
«Можете бути вільним! І більше — ні-ні! Не тицяйте ніс у державні справи — крадіжками займайтеся!»
Так, рибонько, закінчилося те затишне життя, що один день та одну ніч усього і тривало.
Попіл лишився.
Попіл у серці…
І так очі запорошив, що наступного ж дня, взявши револьвер, попрямував Олексій Богданович Крапка, удівець і нещасливець, прямо на світський прийом до маєтку губернатора.
Проскочив повз лакеїв, що за поли його намагалися хапати: надто підозрілим їм здався цей молодик — з чорною, не відмитою від сажі щокою, у розстебнутому мундирі, без брильянтину на скуйовдженому волоссі.
Схопили було — та не втримали.
Пробіг цей навіжений крізь залу, туди, де в оточенні пані і панянок височив, мов Ейфелева вежа, поважний німецький посол, руку з кишені вийняв — а в ній револьвер.
Пан посол за панянками сховався.
Крик.
Ґвалт.
Як Олексію в панянок стріляти?
Скрутили його.
Повели.
Бал продовжився. Хоча настрій усе ж таки у багатьох було зіпсовано.
«То він від горя розум втратив…» — шепотіли сердешні пані і переказували страшну історію нещасного випадку, що стався вчора в мебльованих апартаментах пана Якименка…
Подейкували, що пан посол вимагав суворого покарання вбивці-невдасі.
Але завдяки друзям-адвокатам та проханню «на високе ім’я» Рудого Георгія Михайловича знайшлися пом’якшувальні обставини: стан афекту, нервовий зрив.
Та й заслуги Олексія враховано було.
Ну, і що там казати, сам обер-поліцмейстер посприяв, аби справу закрили, адже той конверт-подарунок від поважного посла вже на будівництво нового маєтку пішов.
Розжалували успішного сищика в околоточні.
Живи собі, кишенькових злодюжок впольовуй — така твоя доля.
Отака, рибонько, історія…
…Коротко і навіть у деяких епізодах не без гумору повідав Олексій Мусі цю історію семирічної давності.
Звісно, без «рибоньки» таки обійшовся. Та без зайвих подробиць.
А так, між іншим, ніби про когось чужого переповідав.
Вони на нижній палубі стояли, повітрям дихали.