Розповів із тих міркувань, що якщо разом вирішили за справу взятися, мусять знати одне одного краще.
Надовго замовкла Муся, вдивляючись у синю воду з білими баранцями на гребенях.
Розчулив її Крапка до сліз.
Хотіла було сказати йому щось добре, щось таке, що мусить чуйна дівчина чоловікові сказати в такі хвилини.
А до голови усяка дурня полізла. Про Айзена, про пожежу, про теку з документами і трохи — про ту жінку, що такою страшною смертю загинула ні за що ні про що. Через любов!
Поглянула на Крапку — чи вартий він того. Гмикнула.
Поплескав її по плечі Олексій і пішов собі до каюти.
Замислилась рибонька.
Ну і нехай подумає.
Може, подорослішає.
Та й самому наодинці лишитися хотілося, адже відчув, що вперше ніби попустило його, ніби легше стало на душі. Ні з ким же про це не говорив. А тут — на тобі! — розчулився.
Нижня палуба темна, гірше освітлена.
Проте більш затишна, більш придатна для роздумів, котрі вода народжує.
Але й для злочину — саме те місце!
Петро Шнур давно чекав ось так Мусю заскочити — саму-самісіньку, без жодного свідка.
Вийшов з-за рогу, мотузку на обидві руки накрутив.
Тихо-тихо почав підкрадатися до закляклої над бильцями перил Мусі.
Згадав, як ця дівка у шкільній сукні з білим комірцем перед судом свідчила: показувала відбитки з його мештів, котрі в квартирі убієнного ним товстосума знайшла.
Якби не це, гуляв би собі далі, панство ножичком би лоскотав.
Прийшов твій останній час, паскуднице!
Три кроки лишалося до тонкої шийки.
Та не судилося їх зробити.
Зненацька вискочив до неї якийсь покидьок, на чаплю схожий.
Вискочив, кричить:
— Це як же, Мар’є Матвєвно, розуміти?! Дозвольте поцікавитись, чому ви підозрюваних без мого відома відпустили?
Шнур мов миша шмигонув за ріг, плюнув, чорта пом’янув і розтанув у темряві.
— Хто тут головний?! — не вгаває Іполит Вікентійович.
— Звісно, ви… — потупила очі Муся. — Але я вас від жахливої помилки врятувала. Так би мовити, взяла відповідальність на себе! Мені то що? А от вами татусь був би дуже незадоволений.
— Це ж чому? — стишив натиск Іполит.
— Ох, Іполите Вікентійовичу, — докірливо захитала голівкою Муся, — ви мені, нерозумній, на слово повірили і трьох невинних заарештували. Шерсть собача, котра вовною з пледа виявилась, — маячня суцільна. А купчиха взагалі тут ні до чого! Усі вони пані поважні. Я вас від скандалу вберегла! Та ще й вибачилася — за вас.
— Знущаєтесь, Мар’є Матвєвно?
— Та що ви, голубчику мій! — лагідно і невинно каже Муся. — Бувають і в мене помилки. Але я вам зараз щось більш важливе скажу…
— І слухати не буду! — насупився Іполит.
— Шкода… — каже Муся.
Тиша запала.
Тільки чутно, як колесо по воді лопатями б’є, хвилі жене.
— Ну, кажіть уже, — сердито каже Іполит.
Муся зраділа, що може ще раз його по сліду пустити — аби лише подалі від головної лінії слідства.
А може, і користь від його паралельної дії теж буде.
— Так от, — каже Муся. — На княжні Анастасії Вілінській ви перстень побачите. Коли я з нею розмовляла, вона розповіла, що цей перстень їй пан убитий посол подарував…
— Та ви що!!! — не повірив Іполит.
— Саме так! Я ж із нею по-своєму, по-жіночому говорила — вона й зізналася.
І дуже серйозно повела далі:
— Але попереджаю вас, шановний Іполите Вікентійовичу, це інформація конфіденційна і ніяких доказів під собою не має, крім нашої приватної з княжною розмови, від якої вона відректися може. Тож княжну більше не турбуйте, а мені на слово повірте. Я той перстень попросила роздивитися. І побачила дещо цікаве.
— Що ж саме?
— Усередині персня, як годиться, є клеймо ювеліра — дві літери… Знаєте, хто цей перстень зробив?
— Хто?! — аж обличчя у Іполита витягнулося.
З досадою Муся знизала плечима:
— Ну хто? Ну?.. Думайте!
Іполит ледь по чолу себе не стукнув, вигукнув, мов навіжений:
— Шток?
— Геніально! — заплескала в долоні Муся.
— Так що ж це виходить… — напружився Іполит. — У пана Штока могли бути з цього приводу якісь претензії?..
— Цілком можливо, — підтвердила Муся. — Скажімо, боргові… Перстень бо шалених грошей коштує…
— Не інакше! — зрадів Іполит і замимрив собі під ніс: — Отже, Шток міг убити пана посла, аби перстень свій повернути… Або — гроші. Або і те, й інше… Цікаво, цікаво. А чи розплатився пан посол за перстень сповна? Певно, мадам Шток щось мусить знати. Піду поспілкуюсь.
— Ідіть, мій друже, — лагідно кивнула Муся.
Натхненний таким напучуванням Іполит Вікентійович розкланявся і зробив кілька кроків до дверей, що до коридору вели.
Зупинився в задумі, обернувся.
— Але ж… — мовив розгублено. — Що ж тоді зі Штоком сталося?..
— Ви ж самі сказали — нещасний випадок, — лукаво примружилась Муся і звела очі догори. — Чудово на Дніпрі сонце заходить, чи не так? Але стає прохолодно… Піду і я: наречений, певно, чекає…
Іполит Вікентійович чемно притримав перед нею двері.
Муся розчинилася в напівтемряві довгого кори дору.
— «Наречений»! — зневажливо повторив Іполит і знизав плечима. — Жах… Не розумію!
— Ну що? Продовжимо розкладати наш пасьянс? — зустрів Мусю запитанням Олексій Крапка.
Муся увійшла до каюти тиха, мов вода у склянці.
Кивнула покірно.
І виклала на стіл свої «козирні карти», знайдені в апартаментах убитого інженера в Санкт-Петербурзі: фотокартку, аркуш із нотами.
Почали з цупкого дагеротипу.
Олексій із цікавістю розглядав фотокартку.
— «Цариця Дніпра возз’єднає нас навіки»… — прочитав на звороті зображення оголеної спини. — Отже, ваш убитий інженер збирався саме сюди. І не один. Тобто його вбивця і викрадач креслення, вірогідніше, знаходиться тут.
Муся впевнено кивнула і висунула наступний «козир»: аркуші з відбитками пальців.
— Це — з клавішів і бокалу в квартирі вбитого. За розстановкою стільців біля роялю я одразу помітила, що вони грали в чотири руки.
Розіклала перед Олексієм і інші аркуші:
— А це — звідси, з пароплава.
— Ого! — посміхнувся Олексій, роздивляючись аркуші. — Кримінальна технологія в домашніх умовах. Але відбитки досить непогані. Та ви просто молодчина!
Муся не втрималася, докорила:
— У-у… А ви мене клептоманкою обізвали…
— Уклінно прошу вибачити! Але ж ви поводились як…
— Що? — скинула брови Муся.
— Мовчу, мовчу. І рибонькою більше не називаю, як ви помітили.
— Так отож! Продовжую. Ці відбитки — лише те, що встигла. Усі вони підписані. Але… — Муся зашарілася, боячись виказати свою некомпетентність. — Але я ще не дуже добре знаю, як правильно звіряти. О, хвилинку!
Вона кинулася до тумбочки, дістала звідти книжку і почала гортати, бурмочучи собі під ніс:
— Десь тут було… Так-с… Здається, це там, де доктор Шерл… знаходить украдену амфору. Зараз, зараз…
Муся зашурхотіла сторінками детективу.
— Там якраз є сцена, де Міхрютку звинувачують, що він графиню пограбував. А то був її коханець, пройдисвіт Арнольд. І доктор Шерл якраз у цій сцені звіряв капіляри… Ой, тобто папіляри… І… і…
— Який іще Міхрютка? Яка графиня?! — зморщився Олексій. — Чим у вас голова набита, рибонько?!
Олексій вихопив у неї брошурку, кинув на ліжко і чим скоріш, аби дівчина не отямилась, почав пояснювати, тицяючи олівцем у Мусині аркуші:
— Ось дивіться. Папілярний візерунок мусить повністю співпасти на двох об’єктах. Тобто відбиток з клавішів та бокалу має співпасти з відбитком, який ви взяли тут. Як бачите, у вас тут їх з десяток. Звіряти треба всі. І дуже уважно. До речі, по першоджерельному відбитку можна судити про стать, вік і навіть особливості поведінки клієнта!