Муся підсунулась так близько, що торкнулася головою його плеча.
— Невже?!
— Так, — сказав Олексій, ніяковіючи від цього дотику. — А ще якою рукою і з яким натиском він торкався предмету, яка їхня локалізація і чи має він якісь фізичні особливості. Але нині досить важко просунути це вчення в практику. Хоча Георгій Михайлович Рудий писав про це сім років тому… — додав він, відчуваючи на своєму обличчі її пухнасте волосся. — Власне, то так… Вам це не потрібно. Ви ж свого Шерла обожнюєте з його Мі… Міхрютками.
І одразу зрозумів, що зайве ляпнув.
Адже Муся стрепенулася, мов укушена змією:
— Так! Він не гірше вашого про це говорить. Але в художній формі!
Олексій зморщився, дістав з кишені флягу.
— От-от! — злорадно закивала Муся. — І, запевняю вас, не п’є!
— Та це — настій календули, запевняю вас, — зніяковів Олексій. — Можете покуштувати. Зуб замучив…
— І не такий боягуз, як ви! — не здалася Муся.
А потім зробила несподіване: міцно вхопила голову Олексія, розвернула до світла.
— Та ви що? — запручався він. — Задушите!
— І правильно зроблю… — сказала Муся. — Не крутіться! Дайте-но гляну… Зараз я вам його висмикну!
Олексій хотів було підвестися, але дівчина суворим поглядом наказала сидіти і полізла до свого саквояжу.
На подив Олексія, дістала звідти медичні обценьки.
Той зафиркав, мов кінь.
Але Муся не розгубилася і досить міцним рухом коліна притисла Олексія Богдановича Крапку до стільця.
Б-о-о-оляче, до речі…
…У цю саму неурочну мить Іполит Вікентійович, абсолютно незаслужено посланий мадам Шток подалі того місця, де чорти ночують, проходив повз каюту.
Зупинився і аж прикипів вухами до заповітних дверей.
— Так… Так… Ще трошки… — почув голос Мар’ї Матвєвни Гурчик.
Їй у відповідь залунав здушений стогін клятого нареченого:
— О! О! О! А! А! А! Що ви зі мною робите?!
І суворий наказ генеральської доньки:
— Приберіть язик! Так мені незручно!
Плюнув спересердя Іполит Вікентійович, почервонів мов рак і, докірливо хитаючи головою, пішов з горя пропустити чарочку до салону.
— Та це одна секунда, страхопуде! — продовжувала боротися з Олексієм Муся.
Нарешті той змирився, затих і покірно роззявив рота.
Муся з полегшенням зітхнула і почала розглядати наданий їй плацдарм.
А скориставшись мовчанкою пацієнта, нарешті змогла і сама взяти слово:
— Отже, що у нас виходить? — заговорювала зуби пану околоточному, нишпорячи в його роті обценьками. — А виходить наступне: Айзен, за вашими ж словами, — не крутіться! — шпигун і має відношення до крадіжки креслення в Києві.
Олексій відчайдушно затрусив головою.
— Хвилиночку — знайшла, зараз підчеплю! Далі: петербурзький убивця теж поцупив креслення. І обоє вони опинилися на цьому пароплаві…
Олексій відштовхнув її руку і гаряче додав своє:
— Ми маємо справу не просто з убивствами. А з державним шпіонажем! Два креслення мали «возз’єднатися» тут і…
Муся, і бровою не повівши, знову запхала обценьки йому до рота — надто дуже їй кортіло самій висловитись:
— …і передані якійсь третій особі! Інакше — навіщо сюди їхати? Сидіть смирно!!!
І рішуче смикнула обценьки.
Олексій скрикнув, скочив зі стільця, схопився за щоку, пробурмотів:
— А Шток… Певно, він теж заходив до Айзена…
Він задоволено намацав язиком порожнє місце і додав:
— Але вбивця не він. Він лише кредитор. Дякую! Здається, попустило…
— Прошу! — весело відгукнулася Муся, переможно тримаючи зуб в обценьках. — Знайдемо вбивцю Штока — знайдемо і креслення!
Олексій кивнув і взявся за свою фляжку.
Яку, власне, Муся одразу ж і відібрала:
— А це вам більше не знадобиться!
— Для дезінфекції, лікарю! — благально мовив Крапка.
— Зараз розпочинається вечеря — там і продезінфікуєтесь. Але не більше ніж п’ятдесят грам! І — востаннє! Обіцяєте?
— Обіцяю, лікарю… — похмуро пробурмотів Крапка.
І сумним поглядом простежив, як Муся, відчинивши віконце, рішуче кинула фляжку в безодню.
На вечерю до салону вони увійшли разом.
Усе як годиться: «чоловік» ніжно підтримував «дружину» під ліктик. Відсунув стілець, дочекався, поки вона сяде, поцілував руку і сів сам.
Любо-дорого дивитись!
Муся огляділа публіку. Усе було як і минулого разу.
Тихо награвав на роялі шансоньє, в кутку сиділи картярі.
Серед присутніх були навіть княжна Анастасія, очі якої ще червоніли від недавніх сліз, і Ольга з розпухлим з тих же причин носиком. Тобі, спущений з рук, тихо гриз ніжку стола.
Гості поволі стікалися до зали.
Режисер з оператором продовжували фіксувати події.
Поетеса Зінаїда пихкала димом в обличчя модного письменника.
Прекрасна Ванда вчила дам вирізати орігамі.
— Тільки-но уявіть… — шепнула Муся Олексію. — Десь там унизу, в льодовні, лежать два небіжчики. А тут — музика, сміх…
— Ну, для них, — Олексій кивнув на присутніх, — не два, а один небіжчик! Смерть якого вважається нещасним випадком. І, до речі, погляньте: мадам Шток та її синок за своїм спорожнілим на один стілець столиком досить вправно орудують виделками…
— Так, працюють закони самозбереження, — згодилася Муся, поглядаючи, як мадам розправляється з біфштексом, із якого сочиться червона рідина. — Як писав Огюст Конт: природні закони суспільства треба вивчати на наукових засадах…
Олексій здивовано скинув брови.
— Це ще один ваш кумир?
— Це французький філософ-позитивіст! — сказала Муся, радіючи, що може взяти у Крапки інтелектуальний реванш. — До речі, у нашому розслідуванні він теж міг би згодитися.
— Це ж яким чином?
— А таким, що мсьє Конт уважав, що всі ми, — вона обвела рукою залу, — знаходимось в одній соціальній системі, кожен елемент якої є певною частиною цієї системи. А це означає, що всі ми тим чи іншим чином пов’язані між собою. Усі! Варто лише систематизувати ланцюг явищ! У даному випадку до такого ланцюга входять три відпущені нами пані, ювелір Шток і Вільгельм фон Айзен. Однак, гадаю, тут обов’язково знайдуться й інші ланки.
— Згоден! — сказав Крапка. — Але звідки стільки знань? Щось вони не схожі на бульварні романчики вашого белетриста.
— Я, між іншим, ще й фізику з хімією вивчала, — насупилась Муся. — А ще медичні курси при університеті відвідувала!
Вона ледь язика йому не показала, так її розпирало від його здивованого погляду.
— Гм… — пробурмотів він. — Вражаюче…
Він хотів щось запитати, але над їхніми головами несподівано виросла постать Іполита Вікентійовича.
І Муся змушена була голосно промовити дзвінким вередливим голоском:
— …уявляєш, любий, пані Пєтушкова в Парижі їла жаб’ячі стегенця! Фі!
Олексій не встиг нічого відповісти, адже Іполит Вікентійович, схилившись над Мусею, вимовив зневажливу тираду, до якої, певно, довго готувався, перебуваючи за стійкою шинквасу:
— Ех, Мар’є Матвєвно, за вами такі посадовці впадали, такі гідні партії вам татусь готував! Що я тепер йому повідомлю? Що, мовляв, пропала Мар’я Матвєвна… Була панянка благородної крові, а стала…
— Здається, ви хочете образити мою наречену? — повільно підвівся зі свого стільця Олексій. — На скандал наражаєтесь?!
Зал завмер.
Навіть шансоньє припинив свою музику.
— Скандал? — зневажливо оглядаючи того, вимовив Іполит. — Скандал — це для вашої базарної пики саме те!
І вигукнув так, що гості повставали зі своїх місць:
— Дуель!!!
Режисер задоволено потер руки: