І про те, як він блискавично впорався зі шпагою — немов який-небудь Д’Артаньян з роману мсьє Дюма-старшого, а волосся так гарно розлетілося довкола обличчя, немов у Фанфан-тюльпана, і жоден м’яз не ворухнувся на обличчі, коли він поставив чарку на стіл: «Як і обіцяв, — останню, люба!»
І про те, як оксамитовим баритоном процитував щось дивне, романтичне, в унісон з прекрасною маляркою мадам Такіхасі.
І про те, як узяв її під лікоть, а вона очі долу опустила, ця манірна пані, фі!
Ні про що таке Муся не думала!
Дзуськи!
А думала Муся про почуте за картярським столом.
І про те, що людство поволі втрачає розум, якщо готує такі от машини для знищення собі подібних.
І цілком вірила в те, що такі літаки й такі лайнери можливі. І що її, Мусі, святий обов’язок — запобігти цьому злочину. А це означає знайти ті креслення!
Знайти і…
І — думка промайнула крамольна.
Така, яку і домислювати лячно, не те що хоч колись озвучити: знайти і… знищити!
Адже скільки смертей і страждань приносить зброя! А її, нової, все більше і більше. Працюють над нею вчені, інженери, механіки. Працюють, не замислюючись, що тією працею будуть примножувати смерть на всій землі!
Працюють, збагачують тих, хто від війни матиме зиск. Навіть той же купець Кривошапко, що буде вироблятиме мило.
Дивно, думає Муся, мило і лайнери зі злітним майданчиком — як це поєднується?!
А виявилося, досить просто.
Мило, сіль, сірники і… новітні аероплани з гарматами — одного поля ягідки: поля бою.
І навіть якщо ця техніка, креслення якої вони шукають, послужить на користь імперії, то… чи послужить імперія на користь тим, кого пошле на смерть?
Чи не затьмарить їм мозок фальшивими гаслами? Чи не зробить звичайним гарматним м’ясом заради своїх — імперських — амбіцій?!
А скільки зрадників наплодить!
Скільки засліплених тими гаслами невігласів!
Скільки тих монстрів, що їх місіс Мері Шеллі «франкенштейнами» назвала!
Ох, знайти б і знищити!
Але — не можна ж. Якщо зараз не вийде такий лайнер виготовити, то потім усе одно не один інженер, то другий вигадає. І будуть вони злітати посеред моря з велетенських човнів, аби бомбити узбережжя…
А вона, Муся, нічим завадити не зможе…
За усіма цими роздумами не помітила, як за нею крадеться чорна тінь.
Зупинилася.
Перехилилася через перила.
Срібні бурунчики окантовували корму, немов мереживо.
Тінь наблизилась — і одразу відсахнулася в темряву, лякаючись іншої тіні.
Муся здригнулася.
Муся озирнулася: перед нею стояв шансоньє.
Його біла сорочка світилася в темряві.
— Ох, це ви?!
— Вибачте, якщо налякав…
— Ну що ви, я саме думала про поезію, музику, — поквапилася заспокоїти його Муся. — Тут так затишно. І ці прекрасні рядки якраз до теми. Дякую.
— А хочете, я заспіваю лише для вас? — сказав шансоньє і кивнув за вікна салону. — Там уже всі розходяться, запалимо свічки…
Він із надією поглянув на Мусю.
Муся не відмовилась, рішуче взяла його під руку.
— Добре, — сказала. — Тільки…
Замислилась, і чудова думка спала їй на розум.
— Тільки ви заспіваєте те, що я вас попрошу!
Шансоньє чемно вклонився і повів її до салону.
Там дійсно було вже порожньо, лишалися офіціанти і прибиральники.
— Почекаєте мене?
Муся кинулася в каюту за… нотами. Відзначила, що Олексія там ще немає, гнівно чмихнула…
Повернулася, коли шансоньє вже, очікуючи на неї, сидів за роялем.
Муся розгорнула перед ним сувій з нотами, поставила на пюпітр.
Шансоньє посміхнувся спокусливо і глянув у сувій.
— Що це?
— Це ноти, а під ними — слова, — пояснила Муся. — Тільки я не сильна в нотній грамоті. Та й слова трохи дивні. Можливо, ви розберете?
Шансоньє взяв аркуші до рук, наблизив до очей, щось замугикав собі під ніс:
— Те-е-ек-с… Слова записані латиною. Та-та-та… — проспівав перші такти і заглибився в текст: — «Пасту-ше, пас-ту-ше… Люб-лю тя до душі»…
Проспівав ще раз, більш упевнено.
І раптом гострим поглядом окинув зацікавлену Мусю:
— Де ви це взяли?!
Муся розгубилася:
— Не можу вам сказати… А що?
— Господи! Це шукали понад триста років! — гарячково заговорив співак. — Єдиний романс, що зберігся від Гербурта Яна Щасного!
— Що? Кого?
У Мусі перехопило подих.
— Граф Ян Гербурт Щасний! Річпосполитський політичний і літературний діяч, власник Добромильського замку! Шістнадцяте сторіччя!
Він закрутив аркуші в руках, погладив їх, навіть понюхав.
Щоки його палали.
— Схоже, вам невимовно поталанило!
Він поставив ноти на пюпітр.
Гарячково почав перебирати клавіші тонкими пальцями.
Коли мелодія нарешті увійшла в потрібне русло, додав до неї і слова:
Рипнули двері, Муся озирнулася.
До салону нечутно увійшов Олексій. Муся зробила йому знак: мовчіть.
Але шансоньє продовжував награвати і наспі вувати:
Увірвав спів, захоплено обернувся до Муся і Олексія:
— Відчуваєте подих сторіч?! Це давній прикарпатський діалект… Неймовірно! Це — магія…
Він знову занурився в сувій, знову взяв акорди.
Цього разу його голос залунав упевненіше, глибше.
Так, що у Мусі мурашки забігали вздовж хребта і до самих п’ят:
Здавалося, що завмерли, дослухаючись, навіть язички свічок.
— З Богом ся не бити… — луною повторив Олексій.
— Панове, — гаряче прошепотів шансоньє, — благаю: я мушу це переписати! Я включу цей романс до свого репертуару! Благаю! Ви не уявляєте, яка це унікальна річ!
Муся і Олексій перезирнулися.
— Чим це унікально? — запитала Муся.
— Унікальна сама людина, найвідоміший із роду Гербуртів! Ян Щасний, поляк за походженням, називав себе русином. Був найосвіченішою людиною свого часу, закінчив університет, подорожував Європою, служив при цісарському дворі у Відні, знав купу мов. Став дипломатом. Був секретарем у польського короля Сигізмунда III Вази. Потім розчарувався в по літиці, повернувся до свого замку в Добромилі, зайнявся просвітою, філософією, літературою. Зрештою перейшов до опозиції і виступив проти політики свого колишнього господаря — Сигізмунда… Сидів у в’язниці… Там і почав писати… Багато його творів вважаються загубленими. І про нього мало хто знає. Тому і благаю: дайте переписати ноти і слова!
— Добре, — сказала Муся. — Тільки дуже прошу: поки що не виконуйте цей романс саме тут, на пароплаві.
Співак схопив ноти, мов кіт мишу.
— Обіцяю! Присягаюся!
І кинувся до себе в каюту.
Муся і Олексій залишились в тиші і темряві.
Олексій сів за рояль, поглядаючи на Мусю.