Узяв кілька акордів, і вона знову почула, як в її збентеженій душі залунало: «Пастуше, пастуше…»
Він ще й на роялі грає, подумала Муся, скидаючи з себе чари, яким уже готова була скоритися…
…Якщо вам не доводилося спати в одній кімнаті з малознайомою людиною, та ще й протилежної статі, вам ніколи не зрозуміти бідну Мусю!
По-перше, у ванній кімнаті, припавши вухом до дверей, вона слухала, чи влігся її напарник, чи зарипіла його койка, засвідчуючи, що він (як і було суворо наказано!) повернувся «носом до стіни», і старанно закутувалася в пеньюар.
По-друге, вимикала світло і навпомацки простувала до свого двомісного ліжка.
По-третє, закутувалась у ковдру з головою і довго-довго чекала, доки дихання Олексія Крапки стане рівним — навіть молилася, щоб він захропів.
Лише тоді можна було розслабитися.
До того ж Муся намагалася більше не розкидати свої речі, до чого звикла вдома, а складала все найінтимніше під подушку, від чого та перетворювалась на високу нерівну гору.
Але прокидатися було ще гірше!
Адже уві сні ніколи не знаєш, в якій позі прокинешся. А ще жахливіше було думати, прости Господи: а раптом твій ніжний носик всю ніч видавав ті ж самі звуки, що линули з сусідньої койки?
А якщо ти розмовляєш уві сні?
Або крутишся мов дзиґа (а Муся це полюбляла) і скидаєш з себе все зайве, адже в каюті було доволі тепло.
Одне слово, перебування в одній кімнаті з випадковим напарником навело Мусю на думку, що вона… НІКОЛИ… НЕ ВИЙДЕ… ЗАМІЖ! Навіть якщо перетвориться на дух безтілесний!
Щоправда, вже другий ранок Муся прокидалася так само щільно загорнутою в ковдру, як і засинала. І дуже тому раділа. (Якби знала, що ненависний Крапка щоранку піднімає цю ковдру з підлоги, точно наклала б на себе руки!)
А ще раділа тому, що Крапка — навіть не чекала від нього такої делікатності! — завжди вставав раніше і чемно звільняв каюту до того, як вона мала встати.
Тоді вона відчувала себе повною хазяйкою, сміливо йшла до ванної і навіть підкручувала своє і без того пухнасте волосся паперовими папільйотками.
Цього ранку було так само.
Муся прокинулася з приємним відчуттям: у голові лунав прослуханий увечері романс. Крапки в каюті не було.
Муся задоволено потягнулася і глянула за вікно.
На горизонті веселим каскадом вигулькували з хвиль чорні спинки. Муся аж у долоні заплескала: дельфіни!
Ранок був пречудовим. Золотим, молочно-рожевим, окантованим легкою блакиттю — пану Айвазовському на заздрість!
Опустивши очі нижче горизонту, Муся і тут не розчарувалася: палуба сяяла чистотою, на майданчику перед вікнами салону матроси вже розставили білі стільці і столики — отже, буде гарна погода, їм видніше.
На кормі, трохи далі від імпровізованого шинквасу, побачила витончений чорний силует.
На тлі золотого і молочно-рожевого марева він виглядав фантасмагорично, нереально і… дуже-дуже гарно.
Муся придивилася.
Прекрасна Ванда в чорному трико і легкому шовковому кімоно стояла на килимку в граційній позі. Одна її нога була високо піднята вгору. Ванда нагадувала ебонітову статуетку…
Муся знала, що це — йога.
Але щоб ось так…
Прямо на кормі…
Коли на тебе з усіх щілин дивляться матроси…
І не тільки матроси!
Муся піднялася навшпиньки: хто це там вийшов із салону?
Запитання було риторичним. Звісно!
…Олексій Крапка з кухликом кави в одній руці і сигарою в іншій повільно пішов до столика. Поглянув на сонце, прикриваючи очі рукою.
Муся бачила, як він кивнув Ванді.
Та закінчила вправу.
Почала згортати килим.
Щось сказала…
Муся не могла чути, що саме, але мужньо продовжувала спостереження.
Ось він відповів.
А відповідаючи, підійшов. Відклав сигару.
Зняв піджак, повісив на спинку стільця.
Краще не дивитися, подумала Муся, яке їй до того діло, але дивилася уважно, аж язичок висолопила.
Знявши піджак, Олексій взявся обома руками за бильця стільця і повільно здійняв догори обидві ноги. Потім так само повільно спустився з небес на землю.
Муся побачила, як Ванда заплескала в долоні і засміялася.
Вказала на килимок. Олексій узяв його в одну руку, другу підставив їй.
І вони пішли…
Яка гидота, подумала Муся, відчіпляючи пальці від підвіконня, — вони аж побіліли!
Як добре, що вона зовсім не схожа на жодну з цих манірних пані і панянок, які обсадили цей пароплав немов мухи. Що вона ніколи не клюне ось на такі дешеві прийоми!
І що… ніколи, ніколи не вийде заміж.
А на честь цього рішення…
Муся озирнулася довкола: що б таке зробити, аби закарбувати його на віки вічні?
Знайшла: ножиці!
Рішуче зайшла до ванної кімнати і, перед тим як прийняти душ, відтяла свої локони аж по самісінькі вуха.
Ось так! І цирульника не треба!
Нехай знає!
Зробивши свою чорну справу, Муся не втрималась: визирнула з-за дверей каюти.
Так і є: парочка якраз прямувала до номера, що розташовувався на протилежному боці довгого коридору. Почула уривки фраз.
— …Нунчаки — зброя справжніх чоловіків… — луною відбився у вухах мелодійний голос Ванди Такіхасі.
— Я лише чув про них… — голос Олексія.
— Бажаєте глянути?
— Не відмовлюсь!
Заскреготів ключ у шпарині.
Висунувши з-за дверей носика, Муся побачила, як Ванда відчинила двері свого помешкання і відступила, даючи дорогу Олексію.
Двері зачинилися.
Муся вискочила до коридору, навіть не помічаючи, що в пеньюарі і боса.
Прокралася до дверей. Зазирнула в шпарину.
І нічого не побачила.
І нічогісінько не почула…
— Сідайте, налийте собі щось, — сказала Ванда Олексію, киваючи на стіл, де стояла пляшка шампанського. — Мушу переодягнутися.
Вона зникла у ванній.
Олексій почув, як полилася вода.
За кілька хвилин жінка вийшла.
На ній був зелений шовковий халат з хутряним коміром, що глибоким низьким трикутником спускався ледь не до середини талії.
Витираючи чоло рушником, Ванда полізла до шафи і кинула на ліжко дві чорні відполіровані палиці, з’єднані між собою срібним ланцюгом.
— Ось. П’ятнадцяте сторіччя. Родинна реліквія.
Олексій узяв нунчаки.
Погладив відполіровану поверхню, розтягнув ланцюг.
— Дивна річ… Родинна? Я думав, що ваше дивне прізвище — по чоловіку…
— Я удова, — опустила очі долу Ванда. — Ношу прізвище мого батька, китайського дипломата.
— Неймовірно… — видихнув Крапка.
Ванда печально зітхнула.
— Історія мого походження досить неординарна. Але краще б вона була звичайною, як у всіх… Можливо, тоді мені жилося б простіше. Але, вибачте, певно, вам це не цікаво. Краще вип’ємо.
Олексій відкоркував пляшку, розлив по бокалах шампанське.
— Мені цікаво, — відповів, подаючи келих. — Цікаво все, що стосується вас, Вандо. Ви — дивна. Як і ваше ім’я…
— О, так. Усі звертають на нього увагу. Але все просто: моя мати польського походження. Китайський дипломат і польська княжна — чи не дивне поєднання? — посміхнулася вона. — Але, попри все, це саме так. У них була якась шалена історія, як у романах: незгода батьків, втеча аж до Індії. До речі, я там і народилася. Повернення. Кар’єра. Неабиякий спадок з обох сторін. І — рання смерть…
Вона опустила голову, завісивши обличчя лискучою чорною хвилею ще вологого волосся.
— Через усе це я ніде не почуваюся затишно. Ані в Китаї, ані в Польщі. Батьки лишили мені великий спадок, але не навчили жити. Через це я звикла боронитися…
Вона взяла з рук Олексія нунчаки і погладила їх довгими нервовими перстами.