Металева крижана пастка поглинула всі звуки…
…Петька Шнур, зачувши за спиною кроки, миттєво сунув ключ від морозильника в кишеню, і обернувшись, виструнчився: перед ним стояв боцман.
— Новенький? — запитав боцман.
— Так точно! — хвацьки відрапортував Шнур.
— Що тут робиш?
Петька вхопився за швабру, що стояла біля дверей морозильника.
— Закінчив прибирання!
— Молодець! — похвалив боцман. — А палубу надраїв?
— Так точно!
— Ідемо — перевірю. Якщо помічу непорядок — шкуру спущу!
— Так точно! — гаркнув Шнур.
Боцман зробив знак прямувати за ним.
Петька озирнувся на металеві двері: що ж, з розправою можна почекати.
М’яса на сьогодні вистачить, навряд чи хтось полізе сюди до наступного ранку.
І пішов за боцманом.
Третій ранок на верхній палубі видався не таким веселим, як попередній.
Пані не грали у квача, а ліниво погойдувались у шезлонгах, дрімаючи і милуючись морем і чайками.
Картярі чортихалися, весь час підбираючи з палуби карти і через те починаючи гру заново. Тихо і так само ліниво біля корми наспівував циганський хор.
Капітан нервово сновигав між гостями, намагаючись вигадати якусь розвагу. І шукав очима «артистів», які погано справлялися зі своїми обов’язками.
Але ані Мусі, ані Олексія видно не було.
Проте за столиком, розважаючи публіку своїм виглядом, сидів Жорж Шток.
Перед ним стояла клітка з Семеном.
Жорж, упершись ліктями в стіл, у глибокій задумі дивився, як папуга чистить свої довгі сірі кігті.
— Бачиш, Семене, покинув нас татусь… — казав Жорж, підсовуючи в клітку шматок пирога. — Маман тепер ані копійки нам не дасть… Не те що червінець.
Почувши знайоме слово, папуга тричі вигукнув на всю палубу:
— Соломошо, дай червінця!
І тим дуже засмутив шановну публіку.
Адже нагадування про загиблого було зовсім недоречним.
В іншому кутку палубою нервово проходжувалась княжна Анастасія, за нею дріботіла служниця, за ними стрибав завжди веселий Тобі.
Наздогнала, накинула на плечі пані кашемірову тальму.
— Бачити тебе не можу! — крізь зуби процідила княжна. — Зійдемо на берег — отримаєш розрахунок!
— Нечистий поплутав, пані…
Пройшли далі, аби не привертати до себе увагу.
— …А він уже, ірод, мертвий лежав… — почули від зграйки черниць, що щільним кільцем оточили свою хазяйку, Лизавету Павлівну.
— От і добре, матінко, — зашелестіли черниці. — Не взяли гріх на душу! Слава Ісусу… Помилував Господь…
…В іншому кутку палуби панянки і прогресивна молодь оточили режисера.
Усім хотілося говорити «про синема».
Режисер почувався мов риба у воді і задоволено роздмухував щоки.
— …А ви і Віру Холодну знаєте?
— Звісно! Усіх знаю. І Вірочку, і Мозжухіна Івана, і Йосипа Рунича, і Шаляпина Федір-Іванича. І Софочку Гославську!
— Ох, синематограф, — це, я вам скажу… — захлинався в захваті молодик із зачіскою а-ля Рудольфо Валентино від мсьє Очінь. — Я, панове, бачив у Парижі «Руйнування стіни» — це вражаюче! Кадри йдуть у зворотному напрямку: стіна постає з руїн, немов нова!
Режисер зневажливо скривився, поглядаючи убік знавця:
— Це вчорашній день, юначе! Та й знято нерухомою камерою. Маячня! А справжній синематограф себе покаже! Нічого не буде! Скрізь буде один синематограф!
— Але… — нерішуче промовила сором’язлива панянка, — театр, книги — це залишиться?
— Наряд! — авторитетно вимовив режисер. — Синема тограф замінить собою все!
— А ви і Рудольфо Валентино бачили? — запитав захоплений молодик.
— Звісно, бачив, — не змигнувши оком, кивнув кудлатий режисер.
Оператор сплюнув у море. Але не зронив ані пари з вуст…
…У цей час у каюті мадам Шток відбувалася зовсім інша розмова.
Не знаючи, як відрекомендуватися, аби дізнатись необхідне, Олексій Крапка завітав до каюти удови як один із тих небагатьох пасажирів, хто вважав за необхідне висловити бідолашній жінці свої співчуття.
І завдяки цьому от уже хвилин сорок вислуховував безперервну тираду мадам Шток про всі негаразди, котрі посипалися на її голову після весілля з Соломошею.
Мадам Шток розгорнула повне батальне полотно першого десятиліття подружнього життя і перейшла до другого, все більше впадаючи в шаманський транс.
— …Ви ж самі бачили, — казала вона, — краватку нову надів! А казав, що срати пішов! От прямо-таки вистрибнув з-за столу, мовляв, шлунок прихопило від тієї печінки гусячої! Семену — нічого (Семен — це наш папуга!), а йому — бачте! — прихопило! Знаю, в якому місці йому прихопило! Побіг до каюти краватку нову одягати!
І заридала на повний голос:
— Йой, Соломошо, на кого ж ти нас покинув? Я-я-як тепер жити будемо?!
І без жодного логічного переходу додала спокійним голосом:
— Боргів у нього як зірок на небі!
Олексій співчутливо закивав головою:
— Борги це погано… Дуже вам співчуваю…
— Зі співчуття шуби не пошиєш, — буркнула мадам. — Доведеться самій у всьому розбиратися. Адже й у нього була боржників ціла купа. Чорт ногу зломить! Багато виробів у кредит роздавав під відсотки.
— О, так, це вихід, — заспокоїв її Олексій. — Зібрати борги з боржників — і роздати на борги!
Мадам втупилась у нього, міркуючи над почутим.
— Певно, так і варто робити. Зараз і піду!
— Куди? — здивувався Олексій.
— Так один же з тих негідників, що платити не любить, — тут, на пароплаві! Щоправда, вже добу його не видно. Певно, помітив нас і ховається!
— Та невже?! — зацікавлено вигукнув Олексій тільки через те, аби мадам продовжила свою тираду.
— Так, точно! Ховається! Я його в перший вечір побачила. Сунув ніс до зали — і одразу заднього дав! Мабуть, злякався. Тепер не відкрутиться. Я його з-під землі дістану!
— Хто ж цей негідник? — поставив цілком риторичне запитання Олексій Крапка. — І за що він вам заборгував?
— Так германець той, ірод! Рік тому я його в нашій крамниці бачила. Прийшов перстень замовити, а розплатився лише чвертю від усієї суми. Я тоді ще Соломоші сказала, — мадам Шток красномовно стисла перед носом Олексія кулак, — що не слід віддавати такі коштовні речі за безцінь! А він: та то ж людина поважна — сам посол, віддасть! А виявилося по-моєму: дзуськи віддав! Ну нічо, мені віддасть!
І мадам рішуче почала збивати перед люстерком копну волосся, провела пуховкою по червоному обличчі.
— А розписка у вас є? — запитав Олексій, боячись, що пані Шток дійсно піде діставати Айзена, як вона сказала, «з-під землі».
Не міг же він зізнатися, що той посол лежить в купі льоду разом із її бідолашним чоловіком.
— Розписка? — знітилася мадам. — Дійсно, треба розписку знайти. А вона, певно ж, удома лишилася…
— Ну от і не поспішайте. Борг завжди за нею зможете отримати. Або — через суд.
— Через суд? — зраділа мадам Шток. — Це ви вірно кажете. Я йому ще суд влаштую!
Вона заспокоїлась.
Олексій схилився над її рукою, цмокнув, зітхнув із полегшенням і відкланявся.
Тепер він знав те, за чим приходив.
Треба було б негайно розшукати Мусю і продовжити звіряти відбитки пальців: чи лишилося в каюті Айзена «вітання» від Соломоші. Тим більше що, вислуховуючи мадам Шток, він непомітно поклав до своєї кишені несесер небіжчика.
Зовсім як Муся!
Не даремно ж кажуть — з ким поведешся…
Задоволений собою, Олексій спустився до салону, де гості вже сходилися на обід…
І почав виглядати Мусю.
Але на обід Муся не з’явилася.
Не було її і в каюті.
Певно, хоче показати всю глибину своєї образи, вирішив Олексій.