Ну, то нехай походить голодна!
…Муся відліпила закрижанілі долоні від металевих дверей, в які час від часу безнадійно стукала, і вирішила обстежити місцевість.
Спочатку подумки налаштувалася на те, що видовище буде зовсім неестетичним і досить моторошним. Порахувала до десяти і обернулася.
У напівтемряві побачила ліс обдертих коров’ячих туш, що коливалися від руху пароплаву. З голів на підлогу скрапувала густа червона кров.
Муся підібрала спідницю і з острахом пішла в саму гущу цього лісу смерті.
Він був рясний і смердючий.
Муся натрапила на найменшу тушу, підсунула під неї ящик, встала на нього і, вже не дбаючи про чистоту свого одягу, з усієї сили підсмикнула коров’ячий труп догори. З горла туші висмикнувся великий гак, туша з гуркотом впала на підлогу.
Муся зняла гак з металевого кронштейну. Він був липкий від крові.
Але з такою зброєю в руках їй стало спокійніше.
Муся сіла на ящик. Дослухалась.
Рівно гудів мотор.
І більше — ані звуку.
Якщо хтось її зачинив, вирішила Муся, то рано чи пізно прийде по неї.
А вона… не здасться без бою!
Уся географія круїзної подорожі була б не точною, якщо не звернути увагу на берег.
А від берега пароплав був надто далеко.
Берег якщо й виднівся, то такою собі зеленувато-синьою рельєфною смужкою — немов спина крокодила, котрий спить, занурившись у воду.
Час від часу в хвилях поруч із цією «спиною» вигулькували білі вітрила човнів чи коричневі черева шаланд.
А на самій «спині» зблискували тьмяними вогнями віконця селищ і згасали в пустелі ще не обжитих прибережних урочищ.
Хвилі билися в чорні скелі, у кам’янисті узвишшя і пінистими бурунами затікали у сховані від стороннього погляду вузькі затоки.
В одній із таких заток двоє невідомих займалися важливою справою: вантажились на невеличкий баркас місцевого рибалки.
Один із них, старший, поглядав то на годинник, то на горизонт.
— Здається, пора, — нарешті вимовив він, звертаючись до свого молодшого товариша. — Проти ночі пароплав має бути в точці зустрічі.
Він вийняв з-за пазухи карту, розправив її на лаві и тицьнув пальцем у потрібні координати, позначені хрестом, звернувся до провідника:
— Сюди довезеш?
Рибалка неохоче зазирнув через його плече.
— Надбавити варто, вельмишановний…
— Тобі що, мало заплатили? — гарячково сказав молодший. — На новий човен вистачить!
— Е-е-е… — докірливо проспівав провідник. — Ми так не домовлялися! Тут води небезпечні. Там берегова охорона сновигає… Контрабандистів вистежує.
— Що ж ви нам одразу, дорогенький, не сказали? — насупився старший.
— Та нема чого з ним церемонитись, Вітольде Вікторовичу! — вигукнув молодший. — Я збігаю в селище — інший не відмовиться!
— Втратимо час, Володю! Суб’єкт чекати не буде! — суворо сказав той, кого назвали Вітольдом Вікторовичем, і дістав з кишені шкіряне портмоне, вийняв кілька асигнацій, простягнув рибалці. — Стільки вистачить?
Рибалка сховав гроші під засмальцьований картуз, щільно насунув його на голову, плюнув на руки і веслом відштовхнув баркас від скелі…
…Заскреготів засув.
Муся стисла в руці гак, але залишилася сидіти на ящику, опустивши руку донизу.
Можливо, нічого страшного не відбудеться, адже її тут могли зачинити випадково, а тепер прийде кухар чи матрос, аби взяти щось із продуктів, і вона буде врятована.
Крізь ліс коров’ячих туш вона побачила, що хтось увійшов до камери.
Почула тихі кроки і рипіння металевих гаків — хтось наближався до неї, відсуваючи туші рукою.
Нарешті Муся побачила матроса.
Хотіла вже радісно зіскочити зі свого місця, але за мить просто-таки приморозилась до нього ще більше.
Чоловік видався їй знайомим.
Наблизився.
— Упізнаєш? — запитав він.
Холодні і прудкі змійки пробіглися по всьому Мусиному тілі і міцним кільцем скрутили серце — не продихнути.
— Бачу, що впізнаєш, — промовив Шнур. — Отже, не доведеться довго пояснювати. Пам’ятаєш, обіцявся тебе порішити? От і почнемо…
Муся скочила, ховаючи за спиною руку з гаком, відступила.
Хоча відступати було нікуди.
Шнур наближався, розгрібаючи туші, котрі коливалися за його спиною.
Він посміхався.
— Почекай, птахо, — лагідно промовляв він. — Усе будемо робити неспішно. Із задоволенням… Довго ж я на тебе полював. Пам’ятаєш, як ти мене лягавим здала, га? Я вже майже викрутився. Теперка — не гнівайся. Шкуру з тебе спущу, а тіло тут повішу! Не одразу тебе, голубу, знайдуть…
Перспектива висіти оголеною серед коров’ячих туш Мусі дуже не сподобалась.
Вона спересердя відстрибнула аж до стіни, підсковзнулася і впала на гору колотої криги.
Безпорадно замахала руками під зловтішний регіт Шнура, який уже намотував на обидві руки удавку.
Намагаючись виборсатись, Муся перевернулася на бік і…
…і опинилася — обличчям до обличчя! — із покійним послом фон Айзеном!
З-під криги синіла його рука з відігнутим чорним пальцем.
Заборсалась мов навіжена, ледь стримуючи крик, скотилася нижче і…
…і наштовхнулася на задубіле тіло ювеліра Штока.
Одне його око було привідкрите і дивилося на Мусю співчутливо.
Жах змусив її випростатись.
Ні, вона не хоче залишатися в цій компанії!
Зібравши всі сили, Муся кинулась на Шнура, мільйон разів подякувавши невідомому доктору Шерлу за той рядок, де його герой, «склавшись удвічі, протаранив черево нападника власною головою».
Це була чудова порада!
Муся вчинила так само.
Та ще й ногою додала — прямо в коліно, за рецептом того ж Шерла!
Від несподіванки Петька і сам склався удвічі, охнув, ухопився за коліно.
А Муся кинулася до дверей, відмахуючись від нього все тими ж рятівними тушами.
Туші хиталися, немов у смертельному лісі здійнялася буря.
Ламаючи нігті, Муся відтягла важкі двері і стрімголов вискочила за них.
Але зачинити не встигла — Шнур був за три кроки від неї.
І Муся помчала лабіринтами коридорів до сходів, що вели нагору.
…Що думає миша, втікаючи від кота?
І чи думає взагалі, коли мчить, наштовхуючись на стіни, де немає жодної рятівної шпарини, відчуваючи лише одне: кроки смерті за спиною…
Десь на верхній палубі, в салоні, гупали сотні ніг і ніжок, витанцьовуючи черговий тур краков’яку.
А Муся, мов плавець, що втратив відчуття дна, все глибше занурювалась у лабіринти чорних і порожніх коридорів у пошуках сходів, якими спустилася сюди кілька годин тому.
За нею, кульгаючи і важко дихаючи, біг Шнур.
Нарешті Муся побачила залізні перетинки з перилами, почала дряпатися наверх, шаленіючи від думки, що двері можуть бути зачиненими.
Відчула, як Шнур ухопився за поділ сукні і рве її, стягуючи Мусю донизу.
З усієї сили Муся вдарила ногою в щось живе — обличчя чи плече, вирвалася і штовхнула двері.
Вони відчинилися.
За ними були ще одні сходи.
І ще одні.
Муся дряпалася по них, ламаючи підбори, аж доки не вистрибнула в пасажирський коридор зі знайомою червоною доріжкою і тьмяними ліхтариками по всій довжині.
Шалено закалатала в перші-ліпші двері.
В одні. У другі. У треті.
І — жодного відгуку!
Музика з салону лунала голосніше.
— Очі чорніє-є-є-є!!! — волав циганський хор.
Дихання Шнура наближалося.
Один стрибок, один кидок руки — і Муся опиниться в його пащі.