Усе ж таки велика сила — холодний душ!
Особливо якщо цим душем є холодні хвилі нічного моря.
У воді Крапка ожив і збадьорився, мов молодий поранений дельфін, і, високо скидаючи руки, поплив за шлюпкою, не відчуваючи болю.
На диво, наздогнав підступну втікачку досить швидко.
Якби міг у цю мить думати, то здогадався б, що прекрасна Ванда, опустивши весла… очікувала на ворога.
Підпустила ближче.
І ще один удар, сильніший за всі інші, зрушився Олексію на голову.
Ванда посміхнулась і знову налягла на весла, вдивляючись у місячну доріжку, по якій назустріч їй плив баркас.
Коли між шлюпкою і баркасом лишалася відстань простягнутої руки, а Вітольд Вікторович дійсно простягнув руку, аби допомогти жінці перебратися до більш надійного прихистку, над морем спалахнули кілька прожекторів.
Вітольд Вікторович і його супутник Володя безтямно кліпали засліпленими очима.
— Наказую кинути зброю і здатися! Ви оточені! — пролунав голос із гучномовця.
Голос, до речі, дуже схожий на рев генерала Матвія Івановича Гурчика…
Прожектори спрямували перехресне світло вгору — це дало змогу побачити картину, гідну пензля Айвазовського, в цілому: біля баркасу і шлюпки стояв великий поліцейський катер, на борту якого було зо десять озброєних військових.
Вітольд Вікторович кивнув Володі — мовляв, іще одна ходка на каторгу в цій клятій імперії їм забезпечена — і обидва покірно підняли руки догори.
Ванда криво посміхнулася, охайно склала весла уздовж човна і гордо схрестила на грудях руки…
За пару хвилин усе скінчилося.
Троє затриманих сиділи в каюті поліцейського катеру під пильним наглядом охорони.
На палубі метушився власною персоною генерал Гурчик, вдивляючись у воду, бідкався і ледь не рвав на собі залишки пишної сивої шевелюри.
Поліцейські снували довкола з ліхтариками, освітлюючи поверхню води.
— Ох, загинув хлопець! — причитав Гурчик. — Дивіться краще! Це ж Крапка — наш агент із Києва!
Поліцейські безтямно забігали уздовж борту.
— Усім — пірнати! — втративши терпець, наказав Гурчик. — Шкури спущу!!!
Поліцейські знехотя почали стягувати з себе чоботи.
І пірнули б таки, якби…
Якби за борт раптом не вхопилася рука — в синцях і подряпинах, але цілком жива чоловіча рука.
За рукою з’явилася голова — з раною на чолі і маківці, але теж цілком жива.
За рукою і головою, підтягнувшись, з’явилося тіло — цілком живе тіло сищика Олексія Крапки.
Його втягнули на борт.
Гурчик було попрямував до сищика з розкритими обіймами, але той, оминаючи генерала, кинувся до каюти, де сиділи ув’язнені.
Підбіг до Ванди і зовсім нечемно сунув руку їй за пазуху.
Вийняв звідти якийсь предмет, сунув його до рота і… миттю кинувся туди, звідки його щойно витягли — за борт.
Щосили замахав руками вбік пароплаву.
Генерал Гурчик тільки очима закліпав…
Добре, що заколисані хвилями і насичені свіжим повітрям гості пароплава не мали звички блукати опівночі коридорами круїзного лайнера.
Інакше вони б побачили досить дивну картину, як, залишаючи по собі мокрі закривавлені сліди, по червоному килиму, ледь пересуваючи ноги, йде той, хто нещодавно вразив публіку своєю кмітливістю у фехтуванні.
Так, Олексій Крапка прямував до каюти прекрасної Ванди Такіхасі саме в такому непристойному вигляді: мокрий, зі скуйовдженим волоссям, без чобіт і краватки.
Дійшовши, віддихався і з острахом прочинив двері, а потім увалився досередини, ледь утримуючи рівновагу.
Роззирнувся.
На ліжку лежало тіло, голова якого була накрита подушкою.
Припавши до тіла, Олексій відкинув подушку.
Так, це було тіло Мусі, яке мало не кращий вигляд, ніж він сам.
Олексій зірвав зі стіни дзеркало, підніс до вуст напарниці і завмер у тривожному очікуванні.
Відняв, роздивився ледь помітну хмаринку на бездоганно чистій амальгамі.
Олексій підніс до вуст дівчини пляшчинку — влив краплі.
Муся, захлинаючись, конвульсивно проковтнула рідину.
Олексій вирішив почекати кілька хвилин.
За ці хвилини щоки Мусі порожевіли.
Крапка низько нахилився над обличчям Мусі, дослухаючись до того, як її уривчасте дихання поволі вирівнюється.
Вирівнялося.
Більше не було до чого дослухатися!
Муся розплющила очі, каламутним поглядом окинула Крапку і слабким голосом промовила:
— Довго ж ви змусили себе чекати…
О шостій ранку, поза розкладом, пароплав іще стояв на якорі посеред моря.
Довкола його бортів мирно погойдувалася, ося яна рожевим сонцем, дивна трійця: рибальський баркас, шлюпка і поліцейський катер.
Гості спали.
Проте в салоні зібралися нові гості — непрохані, на чолі з генералом Матвієм Івановичем Гурчиком і всім складом його поліцейського війська, що так вдало провело сьогоднішню нічну операцію.
Капітан, здивований і вражений до сліз своєю несподіваною місією із затримки і знешкодження шпигунів державного значення, наказав принести шампанське за рахунок пароплавства.
Поліцейські радо розбирали бокали.
Муся, загорнута в плед, стояла за спиною батька, намагаючись не потрапляти йому в очі. Поруч скромно переступав з ноги на ногу Олексій — голова його була забинтована, немов у справжнього героя.
Біля генерала маячив Іполит Вікентійович — свіжий після доброго нічного сну, підтягнутий і ретельно зачесаний.
— Дозвольте доповісти, ваше високосте! — радо звернувся він до генерала. — Злочинець Петро Шнур знешкоджений!
— Так, так… — втомленим голосом промимрив генерал. — Я оглядав труп. Хвацько ви йому голову скрутили. Одним рухом! Де навчилися?
Іполит Вікентійович кашлянув у кулачок.
Добре, що іронічне зауваження генерала не передбачало пояснень.
Відійшов, позираючи вбік Мусі. Нехай вона підпадає під гарячу батьківську руку, а з нього досить.
Муся дійсно сміливо підійшла до батька: якщо не зараз, то потім складніше буде порозумітися.
— Таточку, я…
Але говорити з неслухняної донькою на людях генерал не схотів — знав, що все одно переконає.
Відказав суворо:
— З тобою, голубонько, я вдома розберуся.
І спрямував свій погляд на Олексія:
— А ви, Крапко, молодець, одначе. Давно ви його… тобто її, цю Лібо, ведете? Ми було минулого року вийшли на слід. Але хто ж знав, що це баба, тобто — жінка… Дякую, що телеграму вчасно дали — інакше загинули б. А германець би гарну зброю отримав…
— Ще з лондонської справи, пане генерале! — виструнчився Олексій. — Тоді теж справа тісно з політикою була пов’язана. Хоча на перший погляд нібито на ґрунті ревнощів і кохання вбивство відбулося.
— Ви мене, хлопче, добряче виручили, — тихо промовив Гурчик. — За тими кресленнями дві сторони полювали: мало, що німець, так іще наші, так би мовити, новітні бомбісти — соціал-демократи, що світ на вуха мріють поставити. А мадам Такіхасі, як виявилося, на ці два боки працювала: хто більше заплатить. З Айзеном ділитися не схотіла. Добре, що він, певно, це передбачив і з собою те креслення не взяв. Удома у нього знайшли. Так що подяка вам моя і низький уклін, хоча і не пристало генералу кланятись!
— Дякую, пане генерале, — зашарівся Крапка.
А поглядаючи вбік принишклої напарниці, вирішив додати:
— Але, ваше високосте, мушу сказати, що… що без Марії Матвіївни я б не впорався. Вона відбитки пальців зібрала, вона й на слід вивела, котрий іще з Петербургу сюди вів. Її сварити не можна…