Ноти на роялі!
Швиденько сховала — за пазуху, потім розберемось.
Помітила: пожовклий сувій, списаний дрібними «до-ре-мі» вручну — музика для гурманів.
Що ще?
Хуткіше! Доки не урвалася нудна доповідь «по всій формі» в сусідній кімнаті…
Пробіглася по корінцях полиці з нотами, що висіла над роялем.
Підчепила нігтиком якийсь картонний краєчок, засунутий, певно, нашвидкуруч: на килим упав, ніби саме на такий дотик чекаючи, дагеротип, або, як нині кажуть, фотографія. Певно, схована нещодавно.
Ух ти! Одна з тих фривольних світлинок, котрі татусь забороняє дивитися в модних журналах: оголена спина, тінь від капелюха з широкими крисами падає на гострі лопатки, вузенькі бретельки натякають, що сукня на панянці (а, власне, чому саме панянці, якщо спина худа, майже підліткова?) все ж таки є.
Перевернула. Прочитала підпис: «Цариця Дніпра» возз’єднає нас навіки…»
Заверещати б від радості, але часу немає.
Доповідь спливає, годинник безбожно відраховує секунди.
Як там у доктора Шерла написано?
«…Мсьє Фуке дістав із саквояжа коробку з чорним порошком і м’який пензлик з білячого хвоста. Розсипав порошок по поверхні… Помахав пензликом… І перед його очима постав чіткий обрис широкої чоловічої долоні…»
Ну, пензлик, припустімо, не з білячого хвоста, але який є — такий є.
Муся швиденько дістала зі свого саквояжа коробочку з графітом, притрусила порошком край бокалу, що стояв на столику, і знову ледь не застрибала від радості: як і вчив доктор Шерл, цей геній кримінальної белетристики — дай йому бог натхнення на наступні брошурки! — на прозорому тонкому склі вималювався досить чіткий відбиток кількох пальців!
Що там далі у генія?
«…Мсьє Фуке дістав папір, що призначався для зовсім інших, побутових цілей, про мету яких автор вважає за потрібне промовчати (ох, який же він делікатний, цей доктор Шерл, просто душка!), намастив його власноруч приготовленим розчином на основі яєчних білків (нічого, обійдемося звичайним канцелярським клеєм!) і обережно промокнув проявлений відбиток…»
Стримуючи биття серця, Муся проробила те ж саме: намастила аркушик рідиною з пляшечки (відкривала зубами, адже взялася клеєм добряче!) і, немов до рани, приклала до візерунку.
От скажіть мені, любий татусю, двадцяте сторіччя на дворі, а ви все сперечаєтесь, чи має значення в антропометричному методі розслідувань таке беззаперечно цінне відкриття сера Вільяма Гершеля про незмінність папілярного малюнка на поверхні шкіри?!
Ну і сперечайтесь далі!
А нам із доктором Шерлом своє робить!
У! Язик сам висунувся убік кімнати, де все раптом стихло.
Муся, озираючись на двері, обережно вклала аркуш між сторінками брошурки «Ескорт у смерть» (її, цю улюблену останню книжку свого кумира, вона носила в саквояжі саме з метою зберігання в ній найсокровеннішого), вкинула до саквояжу інше знаряддя нещодавньої праці і завмерла біля рояля в невимушеній позі святої Агнеси якраз у ту мить, коли генерал Матвій Іванович Гурчик з’явився на порозі перед білою стрічкою і, як годиться, помітивши доньку, почав набиратися соком, як помідор у липневу спеку.
— Ти знову за своє? — насупився, підозріло зиркаючи на Мусю.
— Так цікаво ж, та-а-а-аточку-у-у-у! — безневинно проспівала Муся, округлюючи і без того великі очі.
— Цікаво тобі, душе моя, буде у тітоньки грибочки солити. А сестриця моя в цій справі велика майстриня, — посміхнувся Гурчик, відхиляючи білу стрічку. — Ну, вилазь звідси — потяг чекати не буде!
Тяжко зітхаючи, Муся вибралася зі страшного місця і покірно пішла за татусем, стискаючи в руці заповітний саквояж…
…Потяг із Санкт-Петербурга до Кременчука з зупинкою на вузловій станції Глобино, де мешкала рідна тітка Мусі, вже пускав клуби пари і бив залізними вузлуватими колінцями, мов кінь.
Аристарх, несучи валізу, ледь встигав за несподівано стрімкою ходою Мусі.
За нею бігли генерал Гурчик і вірний Іполит, який на ходу розмахував щойно придбаним квитком у вагон номер 9.
— То їхати не хотіла, а то біжить мов навіжена… — бурчав генерал Гурчик, витираючи хусткою спітніле чоло.
Муся вихопила квиток з рук Іполита, цмокнула татуся в розпашілу щоку, скочила до вагону:
— Adieu, papa, бережи себе!
І зникла в темряві купе.
Аристарх поспішив занести за панночкою валізу і був випханий з вагона так само блискавично.
Муся визирнула у вікно, помахала ручкою:
— Ідіть! Не люблю довгих прощань.
Генерал гучно чхнув у носовичок, протер ним усередині форменого картуза, одягнув, ховаючи під козирком скупу батьківську сльозу, покивав доньці вказівним пальцем:
— Ти там… дивись… Не пустуй! На станціях не сходь, особливо в Києві: заблукаєш! Їдь аж до Глобина — там тебе тітонька зустріне!
І, аби уникнути зайвих сентиментів, заклавши руку за лацкан френча, кульгаючи, поважно рушив до виходу з вокзалу.
За ним дріботіли Іполит з Аристархом.
Озирнувшись востаннє на білу руку, що махала йому хусточкою з вікна купе, генерал Гурчик зробив крок у темряву вокзального приміщення.
За дві-три хвилини потяг видав трубний звук, пустив пару і — чух-чух! — почав важко набирати потрібну швидкість.
Зник, як не було.
Зникли і проводжаючі.
Якби пан генерал озирнувся, побачив би, що до останнього вагону на ходу вскочив невідомий чолов’яга.
Той самий, що їхав на закорках генеральського фаетону…
…Близько десятої години вечора з дверей майстерні, що належала секції КТПп, себто Київське товариство повітряного плавання, була обережно підчеплена нігтем і знята сургучева печатка поліцейського відділку.
Висока постать у чорному габардиновому макінтоші, в касторовому капелюсі фасону «Пушкін» темно-сірого кольору вільно і без наявних перешкод увійшла до майстерні і тихо причинила за собою двері.
Два-три кроки уперед — і під ногами заскреготіло розбите скло, уламки кераміки та інший мотлох, яким була всіяна підлога розгромленої майстерні.
Чоловік зморщився, немов від зубного болю, і пішов обережніше, широкими кроками ступаючи по запиленому промені місячного світла.
Дістав із правої кишені невеличку баклажку, скрутив їй срібне горлечко, зробив ковток. Але не проковтнув, а здійснив кілька характерних рухів щоками, прополіскуючи хворий зуб.
Зупинився над дивом уцілілим горщиком з декоративною пальмою, постояв у глибокій і сумній задумі — і з невимовним жалем виплюнув цілющу рідину прямо в горщик.
— Пияк — знахідка для шпигунів… — пробурмотів він.
І почав крок за кроком вивчати приміщення і той безлад, що панував у ньому.
Здіймаючи пил, повисував ящики столу, пошурхотів у них паперами.
Витягнувши збільшувальне скельце і підсвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, ретельно вивчив плями на підвіконні, потім, опустившись на підлогу, винюхав кожен слід і там. Роздивився, помацав і простукав стіни, принюхався до повітря.
Зітхнув.
Помітив у кутку старе крісло. Підштовхнув до нього високий ящик.
Сів у крісло, зручно вмостившись між високими, протертими до сивини шкіряними бильцями, відкинувся назад, простягнув кінцівки на ящик, глибше насунув на чоло касторовий капелюх. І, здається, задрімав, увіткнувши ніс у комір макінтоша.
Хвилин за п’ять зі стану глибокої медитації його вивів легкий поворот дверної ручки. Чоловік розплющив одне око, але не поворухнувся. Темрява робила його непомітним.
Двері нечутно прочинилися.
У них увійшов хтось із ядучим шлейфом запахів Сінного ринку.
Ця друга тінь була менша і спритніша за іншу. Перші ж кроки по битому склу змусили її нашорошитися.
Тінь вхопила перше, що трапилося під руку — а був це самовар, що лежав у безладі на підлозі, як і багато інших речей, — і нумо драла!