— Кинь це, Ірко.
— І куди? Підлогу мити? Добре тобі казати, ти в нас лікар, Рудий теж. А я?
— А коли ми тобі казали: йди вчитися, ти що відповідала? Пам’ятаєш? Ти казала, цитую дослівно: «Я свою молодість над книжками і трупами гаяти не збираюсь!». Ну і як тепер? Плідно молодість провела? Задоволена?
Ірчине обличчя зблідло, червоні плями виступили на щоках. Вся її невеличка постать витяглась, як струна — ну, все, зараз почне верещати. Отак завжди, психована зовсім, змалку така.
— А ти прийшла мене повчити?! Ти…
Її тіло струсонув кашель, вона притисла до уст ганчірку, потім сплюнула на асфальт. Я здригнулась — на асфальті кров.
— Ірко!
— Недовго вже. — Ірчині очі порожні і застиглі. — Знаю, сама винна. Молода була, кретинка зовсім. Тепер винуватити нема кого. Бо іноді думаю: ви ж з Рудим теж були молоді, ми ж росли разом, однаково. І вам так само всього хотілося, всього і одразу, а бач… Нічого, Лізко. Ти…
— Ірко, в тебе ж туберкульоз!
— Знаю. Може, півроку мені лишилось, а може, менше. Та я рада, чесно тобі кажу, рада. Чого я вас тоді не послухала? От тепер і маю.
— Ти в лікаря була, ідіотка?
— Ніхто вже не допоможе, чуєш? Я й не хочу, от правду тобі кажу, не хочу. Такої гидоти надивилась, що не можу нікого бачити. Бридка сама собі зробилася. Ти, Лізко, не знаєш, ти свята.
Але я вже не чую. Жах скував мене. Вона ж помре, помре, і тоді… Я теж винна в тому, що сталось. І я, і Рудий — ми обоє. Бо ми завжди знали, що Ірка слабша, треба було примусити її тоді, не відпускати. Ось, телефонна картка.
— Рудий, бери машину і їдь до мене. Я біля Ірки.
— Що сталося?
— Швидше.
Треба віддати Рудому належне: примчав одразу. Побачивши Ірку, насупився, але тільки на хвилину — я показала йому кров на асфальті.
— Кретинка! Негайно в машину! Лізо, йди додому. Ще не вистачало контакту.
— Але…
— Я сказав, іди додому. Ірко, в машину. Ану, давай, не огинайся, дурепа чортова.
— Якщо берете дівчинку, платіть.
Ми разом озирнулись. Молодий, прищуватий і чорнявий, із тих, про яких кажуть: «особа кавказької національності». Наволоч, пес приблудний.
— Йди краще звідси, хлопче, бо буде тобі погано. — Рудий в такому стані може зробити, що завгодно. — Чи тобі двічі треба говорити, мови не вивчив, чорнозадий?
— Я зараз тобі…
— А чи знає Деберц, що ти дав йому гнилий товар? — я вмію розмовляти з такими. — Чи мені особисто його привітати?
— Що ти хочеш?
— Забудь про те, що колись бачив цю жінку. Вона до тебе вже не повернеться. — отак, подобається тобі, потолоч? — І йди геть, доки мій друг тримає себе в руках.
Треба сказати, хлопцеві не довелось повторювати двічі. Мову він вивчив. Мотор ревонув — Рудий повіз Ірку. Як вона там казала — Деберц лаявся через те, що хтось втік з машини? Ставлю сто проти одного, що мова йшла про мого знайду. Світ таки тісний, як корсет у товстухи. Це ж треба! До речі, хто такий Деберц? А чорт його знає. Але інформація може придатися — потім.
3
Я пам’ятаю себе дуже рано. Перші мої спогади — велика спальня з рядами однакових ліжечок, великі вікна і незатишна підлога. Якісь жінки, одягнені в білі халати, стелажі з пластмасовими іграшками і колючий душ. Запах кухні і хлорки в коридорі. Дитячий будинок. Це і є мої найперші спогади. І потім — теж.
Мабуть, мені поталанило трохи більше, ніж іншим. Принаймні та, що привела мене в світ, забажала дати мені ім’я та прізвище, тож в документах стояло: Климковська Еліза Ігорівна. З огляду на те, які імена та прізвища дають іншим дітям з притулку, мені дійсно поталанило. Тавра покинутості на мені не було. Дивне ім’я — Еліза, але воно «домашнє». Такі імена дають тільки батьки. Чому вона мене залишила напризволяще? Я не знаю.
Можливо, мені поталанило і в іншому. Мені дісталась світла голова, гарна зовнішність і скажена вдача. Тому я не потрапила на панель, як Ірка, та про це потім. Я знаю одне: з моменту народження доля, як могла, берегла мене — наскільки можна вберегти «нічию» дитину. Я потрапила в один інтернат, потім — в інший, потім іще, я навіть не завдавала собі клопоту запам’ятовувати їх усі, бо вони були приблизно однакові: сірі, з запахом кухні, хлорки і клею. І одяг теж був майже однаковим: вилинялі платтячка, кимось давно вже зношені, суха від крохмалю білизна, збите взуття.