— Поглянь, Рудий, ні, ти відчуй! Тут немає напруги. Он люди йдуть, всміхаються, чи й просто… Вони не чекають ніякого лиха. Чорт, ми вже мутанти якісь. Ми ж навіть не помічаємо, що живемо в постійній напрузі, на параноїків перетворились. Згадай, які в нас усіх обличчя — сторожкі погляди, стиснуті губи і сірувато-коричневий одяг… Це життя зовсім інше і місто інше. Наче намальоване.
— Я впевнений, у них тут теж купа проблем.
— Та вони інші і сприймають їх по-іншому. Он, глянь, який фонтан! І голуби. Чорт забирай, мені навіть трохи заздрісно. Я б хотіла поблукати тут трохи, відчути це місто.
— У тебе, можливо, буде на це час.
— Маю надію, що так. Тоді підемо до кав’ярні, спробуємо місцевих тістечок. А ще мені хочеться потовктися серед натовпу, гадаєш, ми дуже відрізнятимемось від них?
— Принаймні, я одразу впізнаю наших серед їх натовпу. — Слісаренко вирішив підтримати розмову. — Ви маєте рацію, Лізо. У нас у всіх в очах — очікування і напруга. Це вже генетика, нічого не зробиш.
— Шкода. Мені всіх нас шкода. Ми, як павуки в банці, нищимо одне одного. Навіщо, хотіла б я знати? Гадаю, що з нами щось негаразд — не в плані статків, а в плані світовідчуття.
Рудий хитає головою. Власне, мені просто пекельно хочеться спати. І я дуже втомилась. Я взагалі втомилась за останні кілька тижнів. Та це пішло на користь моїй фігурі, я схудла. Ну, не до розмірів Кейт Мосс, але все одно…
— Я про все домовився. — Слісаренко нарешті звертає на нас увагу. — Місцеві колеги з Інтерполу і Управління по боротьбі з наркотиками всіляко нас підтримають. Єдине, про що я вас попрошу, Лізо — тримайте себе в руках. Вам доведеться важкувато.
— Знаєте, полковнику…
— Мене, до речі, звати Віктор Андрійович.
— Це все одно. До чого тут церигелії? Я от про що хочу сказати. Мені їх гроші не потрібні. Я не жебрачка і маю шматок хліба в руках. Хай би вони вдавилися тими грошима. Але тепер — дзуськи. Я зроблю це просто назло, розумієте? Вони зруйнували моє життя через свою жадібність.
— Я чудово вас розумію. Лізо, ці гроші належать вам по праву народження. В першому варіанті заповіту ви теж згадувались — Клаус Вернер завжди пам’ятав, що ви десь є. Але тепер… Ось, приїхали.
— Що тут?
— Це готель, відпочинемо трохи. Вистава почнеться за кілька годин.
— То ви хочете сказати…
— Так. Ні адвокати, ні Анна й Андерс — ніхто ще не знає про те, що має статися. Нам всім доведеться імпровізувати. Це буде нелегко, та ми повинні йти до кінця. Без ваших свідчень у справі будуть білі плями, тому ми всі маємо бути сильними. Вам вдасться, я впевнений.
Що ж, так навіть цікавіше. Я хочу бути присутня на останньому акті, я маю на це право. Я просто хочу нарешті збагнути, яким чином бачать світ люди, для яких життя — то гаманець в кишені? Чи вони його взагалі ніяк не бачать? Напевне, Він знає відповідь, та я теж хочу знати.
Адвокатська контора «Ойлер і Мюллер» — то великий будинок на кільканадцять поверхів. Наскільки я зрозуміла з пояснень Слісаренка, то найвпливовіша фігура в своїй корпорації правозахисників. І, звичайно ж, недешева.
— Ми не стали говорити з адвокатами, які ведуть справу. У них є якісь власні розрахунки, вони провадили власне розслідування, але яким чином, я не знаю, як не знаю й того, що вони накопали. — Слісаренко роздратований цією обставиною, це видно. — Я, звичайно, все розумію, та мені здається, що отут з демократією трохи перегнули палицю. Вони не стануть співробітничати з нами, якщо ми навіть дуже проситимемо їх про це.
— Якщо вони зроблять виняток хоч для когось, їм перестануть довірятися клієнти. — Рудий дивиться на все з гумором, якого я не розумію. Поспати нам так і не вдалося.
— Так, звичайно. Але це — особливий випадок. Лізо, ви бліда, як смерть.
— Дякую, полковнику, у вас теж поганий вигляд. Як там ваша теща, не знаєте?
— Ви просто неможлива істота.
— Всі так кажуть, і що з того?
У Слісаренка в кишені оживає передавач.
— Все, заходимо, — він стискає мою руку. — Нічого, Лізо, все вийде.
— Так.
Не знаю, що в нас вийде, не знаю, як там усе буде, власне, яка різниця. Але тепер моя черга зіпсувати вам життя, і я свій шанс не втрачу. Я поверну вам борг з відсотками, і довгими ночами в тюрмі ви будете згадувати мене, як жахливий сон. Саме тому я тут, а не заради грошей. Гроші ніколи не мали для мене аж такого значення.
Ми піднімаємось ліфтом на четвертий поверх. Ось коридор, вимощений паркетом, що блищить у світлі якихось хижих світильників. Мені тут незатишно.