— Андерс вистрілив у неї. — Слісаренко бере мене за руку. — Все позаду.
— Андерс?
— Так. Ви ж віддали йому ручку-пістолет, дивуюсь вашій безголовості.
Чорт, я зовсім забула, що та ручка стріляє!
— Вона померла?
— Ні. Вона жива, її вилікують і вона відповідатиме за свої злочини.
— А Андерс?
— Ну, суд виявить ступінь його вини. Але без вашої допомоги нічого б не вийшло.
— Тобто?
— Ну… — він мнеться, як наречена в першу шлюбну ніч. — Я, власне, не думаю, що можу розголошувати…
— Полковнику Слісаренко, ви негідник.
— Що?!
— Так, ви негідник. І я бажаю вашій чудовій, прекрасній тещі довгих років життя, сто двадцять років. Ви чудово знаєте, що у вас не було проти Анни жодного доказу. І ви зробили ставку на те, що я стану її дратувати і виведу з рівноваги. Вам же, для повноти картини, не вистачає мого трупа, авжеж? Оце була б ваша остаточна перемога! Саме заради цього ви мене сюди й привезли?
— Лізо, ви все не так зрозуміли!
— Ні, я не настільки дурна. Я все правильно зрозуміла, і ви це знаєте, та чомусь намагаєтесь відкрутитись. Ви…
— Пробачте, що втручаюсь. — Штольц вклинюється між нами. — Пані Климковська, у нас із вами купа справ. Чи не могли б ви перенести суперечку на інший час?
— А справи перенести не можна?
— Ні. Прошу, сідайте.
Я міряю Слісаренка зневажливим поглядом і сідаю в крісло. Добре, досварюсь із ним потім. До речі, а куди подівся Рудий?
— А де?..
— Ваш супутник, той гарний молодий чоловік? — Штольц піднімає голову від паперів. — Він пішов, одразу, як вивели інших. Він поговорив про щось із чоловіком, з яким ви сварились, і пішов.
Оце новина! Рудий кудись подався? Як він міг покинути мене в таку хвилину? Хоча, мені здається, я знаю, чому він це зробив.
21
— І ти не знаєш, де він зараз? — Старий наливає в склянку молоко.
— Пий, Лізо, Олег Весняк приніс сьогодні, свіженьке. Ось — Тетяна пиріг спекла, їж.
Я сиджу в будинку Старого, а він частує мене. Поряд вмостився білявий кругловидий хлопчина. Він закоханими очима дивиться на Старого, а на мене позирає трохи сторожко.
— Васильку, нам з Лізою треба побалакати.
— Добре, дідусю. Я піду до тітки Тетяни?
— Тільки вдягни шапочку, надворі сьогодні холодно.
Хлопчик зникає за дверима, кинувши на мене похмурий погляд. Що ж, розумію. Не дуже приємно, коли тебе виганяють з-за столу саме тоді, коли має бути щось цікаве. От тільки це цікаве не для тебе, Малий.
— І ти шукаєш його?
— Скрізь. І Стась шукав. Я не знаю, де він подівся. Та я повинна знайти його і подивитись йому, негідникові, у безсоромні очі.
— Он як. — Старий задумливо дивиться у вікно, за яким вимахують голими гілками дерева в саду. — А потім? Що потім, Лізо?
— Потім… Потім я скажу йому, щоб не дурів.
— І все?
— Ні. Я скажу йому, що була дурна і не цінувала його.
— Лізо!
— Так. Я скажу йому, що кохаю його. Що мені незатишно без нього — ось уже два місяці. Я скажу йому, щоб він повернувся… якщо, звичайно, не знайшов собі когось іншого. Власне, я розумію, що зі мною важко, та він теж добрячий зануда. Але я хочу, аби він повернувся.
— А Стась?
— Стась теж вважає, що Рудий здурів.
— Я не про те, Лізо.
— Ми із Стасем якось порозумілись. Він доліковує легені на Кіпрі, ми спілкуємось, та… все в минулому. Ми просто друзі, як колись давно. І якби Рудий не викинув отакий фортель, усе було б добре.
— Але в нього були причини так зробити. — Старий поважно дивиться на мене — той погляд такий знайомий. — Він вважав, що більше не має права…
— Дурниці! Гроші не мають значення. Вони — самі собі, я — сама собі.
— Він вирішив інакше.
— Він просто здурів. Де він, Павле Семеновичу?
— Я не знаю.
Він знає, я впевнена, та чомусь не хоче мені сказати. Чому? Вважає мене в чомусь винною? Через ту кляту спадщину я втратила чоловіка, якого, виявляється, кохала. І зрозуміла це тільки тоді, коли він зник. Господи, оця чоловіча гордість, яку вони самі для себе вигадали! Де це видано — відмовитись від жінки тільки тому, що на неї, як цеглина з даху, впала купа грошей? Я розумію, що купа величезна, та я ж лишилась та сама? І тепер Старий не хоче мені сказати. Але він має!
— Доки йшло розслідування, я, як пришита, сиділа в тій Німеччині. Я обірвала телефон, шукаючи його, а він…
— І чим усе скінчилось?
— Анну засудили на довічне ув’язнення, Андерс вийде за сім років — на ньому смерть Деберца, це було доведено, хоча, як на мене, він тим зробив людству величезну послугу, але суд вирішив інакше. Було доведено, що мати примусила його, він не хотів чинити нічого злого, і до останньої хвилини не знав про плани Анни. А потім вона його переконала, що він вже теж пов’язаний. Андерс слабкий чоловік. Хоча я десь розумію його. В нього був тільки такий вибір: або донести на матір, або допомагати їй. Особисто я не тримаю на нього зла. Хтозна, як би я повелася на його місці. Тому коли він вийде, його чекатиме частина того, що отримала я.