Цікаво, хто то гримотить надворі? Чи то Танька вирішила повправлятись із сокирою? Для її фігури це вже не порятунок.
— Вставай снідати, балерино.
Ну, от, про вовка промовка. Я сповзаю з ліжка і йду вмиватися. Вода холодна, але мені все одно. Холодна, так холодна.
— Піди надвір, принеси з повітки молоко. — Танька нестерпна, там же холодно. — Та швидше, час уже снідати, а мені ніяк відійти від плити.
Добре, розкомандувалась. Піду, чого там. Власне, Танька порядкує тут, як удома. Вона теж тут вдома. І не тільки вона.
Надворі сірий ранок осів на плечі дерев. Все-таки я не люблю зиму. Вона дратує мене. Як довго тягнеться час.
— Привіт, Лізо.
Він стоїть біля ганку і дивиться на мене знизу. Його світло-каштанові кучері намокли від туману і вклались дрібними кучерями, а очі дивляться якось по-новому, уважно і сумовито.
— То ти таки з’явився, — лють переповнює мене, я відчуваю, що зараз вибухну і зітру з лиця землі цього рудого негідника. — Ти вирішив помучити мене? Як ти міг? Як ти міг залишити мене, коли я… коли мені… так тебе не вистачало?!
Я зіскакую зі сходів і відважую йому дзвінкого ляпаса. Хай тепер як сам собі хоче. Він навмисне мучив мене, він знав, що мені буде незатишно і сумно, і всі вони знали, і тільки зловтішалися! Ні хвилини більше не лишуся тут!
— Лізо, будь ласка, дай мені сказати…
— Що ти хочеш сказати? Я знаю, що ти скажеш: гордість там, право… Я все знаю. Ти просто негідник, ти ніколи не кохав мене, якщо зробив так! Ти…
Він стискає мене в обіймах, і я тільки чую, як шалено б’ється його серце. Чи то моє? У нас на двох було одне, завжди. І одне життя. І тепер… я не знаю, як йому це сказати.
— Нічого не кажи. Лізо, я більше не можу — без тебе.
— Ти просто негідник.
— Так. Я кохаю тебе.
— Я ніколи тобі не пробачу!
— Я кохаю тебе.
Мабуть, це я й хотіла почути, хоч багато років мене дратував навіть натяк на ці слова. Ні. Я хотіла це почути — отак. І я хотіла бути впевнена, що це правда. Зараз я впевнена. Але що мені сказати? Я не знаю. Я просто нікуди більше не відпущу його.
— Лізо, ти мовчиш?
— Так. Ти ж знаєш, що я скажу тобі.
— То скажи.
— Добре. Я теж кохаю тебе.
Ми поїдемо з тобою на острів і почекаємо, доки мине зима. А потім повернемось сюди і поцементуємо доріжки на дачі. Ми багато чого зробимо — вдвох. Який сонячний сьогодні ранок, хто б міг подумати!
Лютий 2002,
Запоріжжя
