А ще в мене був Ведмедик. Я не можу пригадати, де саме, в якому притулку я привласнила його. Я просто пам’ятаю: він стояв серед інших іграшок, оранжевий пластмасовий ведмедик з круглими очима. Ці очі, круглі і якісь беззахисні, вразили мене, я взяла його, і коли пролунала команда: «Поставити іграшки на місця!», — я й не подумала це зробити. Вихователька силоміць вирвала в мене з рук іграшку. Та після того ніхто не смів торкнутися Ведмедика. Я налітала на загарбника кібцем — і не шкодувала стусанів. А потім Ведмедика мені таки віддали — коли переводили до іншого притулку. І я зрозуміла: коли довго і вперто гнути свою лінію, все вийде.
Я майже не пам’ятаю тих, з ким ділила спальні, їдальні та ігрові кімнати. Я майже не пам’ятаю облич жінок у білих халатах. У мене була я сама і Ведмедик. А потім ще з’явився Рудий. Мені тоді було сім років. Мене перевели до нового інтернату. Я досі не збагну, навіщо мене так часто перевозили з місця на місце, але що тепер про це казати? Коли мені було сім років, мене привезли в погану діру під назвою Березань. Я тоді вчилась у першому класі, та мене все одно зірвали з місця. І саме там, в Березані, я вперше побачила Рудого.
Березань — невеличке містечко, де є кілька промислових комбінатів та кілька профтехучилищ. Наш інтернат стоїть просто в центрі міста, неподалік од танку — адже кожна пристойна діра має свій танк на постаменті, а також літак і гармату. Все те — атрибути будь-якого міста, тож в Березані з цим було все гаразд: танк височив на постаменті на центральній площі, гармата мирно упокоїлась на набережній, а літак примостився якраз побіля ЦУМу — величезний магазин, крий Боже, аж на два поверхи! Все як у людей.
Мене привезли туди в жовтні. На проспекті вже опадало кленове листя, танк ховався у ялинах, а будівля інтернату зеленіла свіжофарбованими стінами — два поверхи, великі вікна. Мене те не зацікавило. Якийсь чоловік вів мене за руку. У моїй сумці було моє нехитре майно: Ведмедик, гребінець, капронові блакитні банти, книжка з казками і коробочка з фантиками і календариками. Сумку я несла сама.
Мене перевдягли. Кастелянша, товста і зовсім сива бабуся, видала мені стандартний набір: линяле рожеве платтячко, вовняну синю кофтину, шкільну форму, білизну.
— Худа ти яка… Голодна, чи що?
— Ні.
— Як тебе звати?
— Еліза.
— Он як! Еліза. Гарно, нічого не скажеш. А мене звати Варвара Юхимівна. Ходім, покажу тобі, де спатимеш. Та дивись, не давайся зобижати. Ось, на тобі цукерочку, їж, бо до обіду ще далеченько. Звідки тебе перевели?
— З Дніпродзержинська.
— Ходім.
Довгий коридор, високі білі двері, за ними — спальні. Ось та, де я спатиму тепер. Двадцять ліжок, біля кожного — тумбочка.
— Ваші всі ще в школі, тож давай, розкладай своє добро. — Юхимівна сідає на сусіднє ліжко. — Господи, яка ж то ти худа! Чи вас там у Дніпродзержинську голодом морили?
— Ні.
— А це твій ведмедик?
— Так.
— Як же його звати?
— Ведмедик.
Я не знаю, що говорити. Ніхто ніколи не цікавився мною. Книжку подарувала мені вчителька в тій, першій школі. Вона була доброю до мене. А більше ніхто. Та мені, власне, все одно. Я знаю: в мене немає батьків. Я вже досить велика, щоб збагнути: мені нема кого чекати. І я вже давно не називаю мамами жінок, яких бачу. Тільки іноді під Новий Рік загадую бажання, щоб знайшлась та, справжня мама, та поки що…
— Ну, сиди тут, ніде не йди. Скоро прийде вихователька.
— Добре.
Жінка йде, а я залишаюсь. Ця кімната така сама, як інші. І ліжка такі самі, і запах. Тут усе чуже. Моє тільки те, що в тумбочці: Ведмедик, книжка, банти і коробка з фантиками.
— Ти нова?
Хлопець рудий, смаглявий, у коричневих штанцях і піджачку. Чомусь мені він схожий на горобця.
— Чого мовчиш? То ти нова?
— Так.
— А як тебе звати?
— Еліза.
— У нас тут нікого так не звати.
Це я й без тебе вже знаю. Так нікого не звати.
— А мене звати Вадим. Підеш зі мною?
— Куди?
— Просто так, гуляти. Всі зараз у школі, а я втік, ну її, ту школу! Підеш?
— Не сьогодні. Може, завтра.
— Хочеш, дам тобі олівця?
— Давай, якщо не шкода.
— То на. Тут у вас живе Танька Петрова, буде тебе бити — мені скажи. Я їй так дам, що юшкою вмиється.
— А чому вона буде мене бити?
— Вона всіх б’є. Гей, Стась, дивись — нова!
До кімнати зазирає ще один хлопчик — маленький, чорнявий і смаглявий. Його очі лукаво озирають мене.
— Я чув. Ти — Еліза. А в нас на річці є місце, ось підемо пекти хліб. Візьмемо її, Рудий?