— Візьмемо. І Кирпа прийде. А ти скажи, якщо Танька битиме, ми їй голову одірвемо.
Я й сама вмію давати здачі. Я вже знаю, що покладатися мені треба лише на себе. З якої речі маю комусь скаржитись? Скаржників не люблять, та й кого обходять мої скарги? Нікого. Я це теж уже знаю.
— О, новенька!
Дівчатка вбігають до спальні одна за одною. В шкільних формах, з портфеликами в руках, з однаковими короткими стрижками, вони здаються схожими одна на одну, та це тільки на перший погляд. Вони всі різні, і серед них обов’язково є та, якій я не сподобаюсь. А може, навіть кілька. Мені трохи страшно, але я переконана: нічого не можна змінити. Так має бути.
Дівчатка швидко розкладають речі в тумбочки, перевдягаються. Я сиджу на застеленому ліжку — в кутку, за дверима. Хороше місце, дивно, що ніхто тут не спав.
— А це що в тебе?
Висока міцна дівчинка, з-під низького чола на світ зирять невеликі карі очі, лихі і колючі.
— Ведмедик.
— Дай сюди.
— Ні.
— А я сказала — дай!
Мало, що ти сказала! Були вже такі, що казали, і де вони тепер? Я розмахуюсь і б’ю напасницю кулаком у вухо, а потім — ногою в живіт. Дівчинка судомно схлипує і падає на підлогу. Я різко і сильно додаю їй ногою в груди. Так мене вчив битись один хлопець у школі, у тій, першій школі.
— Що тут відбувається?
Жінка, ще молода і гарна, в синій плетеній сукні. Великі сірі очі, гарно викладене волосся — вона чимось навіть подобається мені.
— Ти новенька, а вже б’єшся?
— А що, було б ліпше, аби побили мене?
Жінка схиляється над дівчинкою на підлозі. Та не подає ознак життя, та мені все одно.
— Що вона тобі зробила?! За що ти її так побила?
— Вона хотіла відняти мого Ведмедика.
— Оцю потвору? Дай сюди, зараз же!
— Ні.
— Може, ти й мене битимеш?
— Так.
— Яке нахабство! Негайно дай сюди!
Я мовчки б’ю жінку ногою в коліно. Вона злякано дивиться на мене і кричить тонко і пронизливо. Дівчатка стоять навколо, тихі і закляклі, тільки очі горять цікавістю: а що ж буде далі? Безплатна вистава. З’являється ще одна жінка, вона хапає мене за руку, тягне до виходу, по коридору, сходами вниз. Мені страшно, але я притискаю до себе Ведмедика — і хай там що, не віддам його нікому.
— Посидь отут і подумай.
Злостиво посміхаючись, жінка штовхає мене до кімнати і замикає за мною важкі залізні двері. Я залишаюсь сама — в темряві. Високо під стелею — заґратоване віконечко. Голі стіни, невеликий тапчан, збитий з дощок. У кутку — відро. Я сідаю на тапчан, скручуюсь клубочком, притискаючи до себе Ведмедика. Його очі дивляться сумно і співчутливо. Я цілую його пластмасову мордочку, мені холодно, хочеться їсти. Чомусь пригадався рудий хлопець, схожий на горобця. Ось в кишеньці цукерка, що дала Юхимівна, але з’їм її потім.
— Лізко, ти тут?
У вікні з’являється знайоме засмагле обличчя. Про вовка промовка…
— Так.
— Їсти хочеш?
— Хочу.
— То підійди до вікна, я спущу тобі бутерброд.
— Як?
— Тут скла немає.
Я підходжу до стіни, з вікна звішується мотузка, до якої прив’язано залізний дротяний гачок. На гачку нанизаний чималий бутерброд.
— Зніми з гачка і їж.
— Дякую.
— Це Юхимівна зробила. Кирпа попросив — вона й зробила для тебе. Ти нащо вдарила виховательку?
— Вона хотіла відняти мого Ведмедика.
— Посидиш тепер! Там такий зчинився галас, що ну! Смачно тобі?
— Так.
— То я побіжу, доки ніхто не помітив. Я ще прийду, не бійся.
— Мені холодно.
— Пострибай трохи, побігай. Піду, бо он вже Стась свистить — хтось преться.
Він іде, а я їм бутерброд. Що ж, не пропаду. Але якщо примусять вибачатися, не буду. Нізащо не буду. Всі вихователі завжди казали: «Та й клятенна ж дитина! Мовчить — хоч ріж її». Різати мене ніхто не намагався, а били добряче.
Залізні двері знов гримотять. До кімнати заходить чоловік. Я вже знаю, чому треба боятися чоловіків. Діти з притулку рано знають такі речі. Але цей чоловік зовсім не страшний. В нього темні уважні очі, високе чисте чоло і сиве густе волосся. І вуса — теж сиві.
— Ов-ва! То оце тут сидять злочинці? — він чомусь посміхається, потім бере мене за руку. — Ну що, ходімо на волю, пташко небесна?
Я притискаю Ведмедика до себе. Якщо це якийсь підступ, то мене так просто не обдуриш. Я свого не віддам.
— То підеш зі мною чи тут сидітимеш?
— А куди йти?
— До мене в гості. Хочеш?
— Так.
Він виводить мене з карцера, тепер я розумію, що карцер знаходиться у підвалі. Ось чому там було так холодно. Чоловік веде мене нагору, коридором — до високих дверей. Ми заходимо в кімнату, посеред якої стоїть великий письмовий стіл, попід стінами — шафи з книжками і якимись паперами, а перед столом — крісло.