— Сідай, Елізо Климковська. Осюди, в крісло.
Я вмощуюсь просто з ногами, мені тут чомусь стало затишно і спокійно. Чоловік дивиться на мене так тепло і уважно, що мені хочеться плакати. Але плакати я не буду, нізащо.
— Розкажи мені про Ведмедика.
Цього я не чекала. Чого завгодно, та не цього.
— Я не знаю, що розказувати.
— Звідки він у тебе?
— Подарували.
Я намагаюсь розказати цьому чоловікові, як їздила з одного будинку в інший, і які у Ведмедика сумні і співчутливі очі, що мені з ним добре, я його люблю і не віддам. Чоловік дивиться на мене тим самим чудним поглядом, від якого чомусь хочеться плакати, дивиться і мовчить.
— А чому ти побила дівчинку і виховательку?
— Вони хотіли в мене його відняти.
— Ти в цьому впевнена?
— Так.
Він досить довго мовчить, розмірковуючи про щось.
— А ти любиш читати, Елізо?
— Так.
— Ти, мабуть, не дуже хочеш лишатись у нас?
— Мені все одно.
— Ну, добре. Зараз прийде Юхимівна, поведе тебе обідати, а потім якось воно буде. Завтра підеш у школу, а незабаром Новий Рік, ялинку уквітчаємо, подарунки будуть, так? Іди, обідай, відпочивай, та намагайся нікого не побити — принаймні, хоч сьогодні. Постараєшся?
— Так.
У дверях з’являється Юхимівна, бере мене за руку і веде до їдальні. В коридорі ми розминаємося з заплаканою вихователькою — вона вже вдягнена в синє пальто з великим хутряним коміром.
— Ходи, ось тут їдальня. — Юхимівна гладить мене по голові. — Валю, ще порцію.
— Ось, прошу. — Валя, молода й усміхнена, зацікавлено дивиться на мене, як на якесь екзотичне звірятко. — То оце наша арештантка?
— Не патякай зайвого. Їж, дитино.
— Ой, худа яка!
— Мало того, що дитина захарчована, аж світиться, так вони давай її цькувати. А вона молодець, в зуби їм не дивилась.
— Їж, мала, як не наїсися — ще дамо. Що, звільнив директор Настю?
— Звільнив. Де це видано таке — нападати на дитину, не розібравшись?
Вже потім я дізналась, що мій рятівник — то Павло Семенович Рожко, заслужений вчитель республіки, людина з серцем, відкритим дітям. Вже пізніше я зрозуміла, що Павло Семенович — єдиний батько, який був у мене. У всіх нас, вихованців інтернату в Березані. І зараз я розумію, що Павло Семенович — то ще один подарунок долі мені. І Рудому, і багатьом іншим.
4
— Ну що там Ірка?
— Погано. — Рудий роздратовано поводить плечима. — Спочатку не хотіли її приймати, потім таки прийняли, поклали у карантин, я сьогодні дзвонив. Погані справи, легені майже розпались, кровохаркання. Та ще ослабла вона. Шансів майже немає.
— Чому ми не зупинили її тоді?
— Лізо, Ірка зробила свій вибір, розумієш? Вона була повнолітня, вона чудово знала, що таке добре, а що — погано. То був її вибір, пам’ятаєш?
— Так, але…
— Ми намагались її зупинити, весь час. Хіба ні?
— Я розумію, та…
— Все, Лізо. Тему закрито. За що боролась, на те й напоролась.
— Невже тобі нітрохи не шкода її?!
— Шкода. Так, мені шкода її, дурепу, вона ж була розумна, талановита, в неї все виходило, пам’ятаєш? От у мене було погано з гуманітарними науками, тобі математика не давалась, Стась… Чорт забирай! Кирпа взагалі з двійок на трійки перебивався, а в Ірки все виходило, все давалось однаково добре і легко. І мені шкода, що вона занапастила себе, але то був її власний вибір, тому я не хочу більше говорити на цю тему. Як там Андрій?
— Спить.
— Це добре. Давай щось поїмо. Розбудимо Андрія?
— Я щойно погодувала його.
Я намагаюсь не називати свого підопічного на ім’я. Ну яке ім’я може бути в істоти без обличчя? І мене дратує його присутність, я звикла до самотності. Навіть Рудого я не можу зносити поряд надто довго, він знає про це і не ображається. В кожного свій заскок.
Ми мовчки їмо борщ, думаючи кожен про своє. Ні, не так. Ми думаємо про Ірку. Але тепер, коли Рудий затявся, я не буду більше говорити про неї. Я знаю, коли треба зупинитися.
Надворі розлягається страшний лемент. У нашому будинку є кілька квартир, в яких живуть старі трухляві відьми. Коли я оселилася тут, я намагалася бути з ними люб’язною — наївно і необережно з мого боку. Старі пліткарки одразу сіли мені на голову. Матвіївна почала мало не щодня навідуватись до мене в кімнату з розповідями про свою молодість, негідниць-невісток і застарілий геморой. А у дворі розказувала, що я нетіпаха і жебрачка, повія і приблуда. Семенівна постійно позичала в мене то те, то інше — без віддачі, а Іванівна переказувала мені місцеві плітки і нишпорила в моїх речах. Вінцем творіння була Антонівна — хоч про померлих і не можна говорити погано, та бабцю скосила добряча шиза. Вона почала розповідати, що я збираюсь її зарізати.