Скінчилось все тим, що до мене навідався місцевий дільничний. З розмов старих ідіоток у нього склалось стійке враження, що в кімнаті оселилась жінка легкої поведінки, потенційна вбивця і взагалі темна особа. Мабуть, мені знову поталанило: дільничний Симоненко виявився нормальним молодим чоловіком, який швидко збагнув, що до чого. Поговоривши і все з’ясувавши, ми з ним, зрештою, мирно пили чай, а я все не могла дібрати, як так могло статися, що про мене пішов такий поголос. Особливо дратувало мене звинувачення у спробі вбивства. Якби в ту хвилину Антонівна потрапила мені на очі, то вбивство я б таки вчинила.
— Ну, ти зрозумій, у них же у всіх склероз, живуть вони самі, єдині розваги — перемивати кісточки всім, а тут ти — така здобич!
— Але чому вона вирішила, що я хочу її зарізати?!
— Каже, в тебе є великий ніж.
— Є, капусту шаткувати на борщ, то й що? А в тебе хіба нема?
— Є. Не в цьому справа. Баба просто потроху дуріє, от і все. Слухай, зуб у мене болить, просто сил нема. А за талоном бігати немає часу…
— Зрозуміла. Приходь сьогодні в кінці дня, я в другу зміну. Купи ампулу лідокаїну, полікую.
— От добре! Не було б щастя, так нещастя допомогло.
Од того часу ми з Симоненком дружимо. Він непоганий хлопець, принаймні, нічим не нагадує більшість наших правоохоронців — нахабних, цинічних і жорстоких. В усякому разі, я впевнена: Володька Симоненко нізащо не стане бити людину до смерті чи трусити кишені затриманому.
Тож сусідок я тепер на поріг не пускаю, вони сичать мені вслід, як змії, та не зачіпають. Впевнені, що Рудий — бандит і мафіозі, а Симоненка я підкупила. Та мені тепер на це начхати з пожежної вежі. Чого це вони там розкричались? О, а словниковий запас у стареньких, як у заправських арештанток. На віку, як на довгій ниві, чого не побачиш.
— Чого вони лементують? — Рудий збирає тарілки і складає в раковину. — Слухай, Лізо, тобі треба тікати з цього смітника. Тепер, коли друга кімната теж твоя, можна купити пристойну однокімнатну квартиру. А Сашко…
У двері подзвонили. Я здригнулась, бо дзвінок вимогливий і різкий. Так дзвонить людина, що відчуває за собою право турбувати будь-кого, в будь-який час. Так дзвонить той, за чиєю спиною стоїть система.
— Міліція там, чи що? — Рудий стурбовано дивиться на мене. — Буди Андрія.
Та він уже не спить. Він сидить на дивані, в очах його — тривога.
— Йди до спальні і сховайся в шафу. — Рудий допомагає йому підвестись. — Сядеш на підлогу, за Лізиними сукнями. Лізо, відчини.
Я йду в пропахлий перегаром коридор. Часом я заливаю Сашків санвузол «Доместосом», аби не вчадіти від міазмів. Але сьогодні — не той день. Ну, що ж, в міліції сувора служба.
— Громадянка Климковська?
Здоровий хлоп, ще молодий, дебелий і доволі гарний. Тільки очі, холодні й прозорі, псують враження.
— Так.
— Старший лейтенант Огієнко. Я маю поставити вам кілька запитань.
— Я слухаю.
За спиною правоохоронця збились у купу мої сусідки. В очах їх — гидотне збудження. З такими обличчями ходять на чужі похорони, аби глянути на покійника, або на чужі весілля, щоб подивитись на чужих молодих.
— Ходімо до помешкання.
Я запрошую чоловіка до загальної кухні і хряскаю дверима перед самим носом Іванівни, що вже націлилась просотатися до квартири — з хворобливим блиском в закислих очах і надією про все довідатись. Я вчасно помітила її маневр і зачинила двері в сантиметрі від її старого гачкуватого носа. Хай тепер виклює собі печінку, старе божевільне опудало.
— А ви не дуже любите своїх сусідів.
— А ви що, своїх обожнюєте?
— Ні, але…
— Але що? Дозволяєте їм вільно пересуватися вашою квартирою, слухати ваші приватні розмови, лізти в ваші справи?
— Звичайно, ні.
— Тоді до чого ви завели розмову про любов до сусідів?
— Ви зараз все зрозумієте. Скажіть, громадянин Косенко Олександр Іванович тут прописаний?
— Так. Он його кімната, вона відчинена. Це його кухня і його «зручності».
— А ви де?..
— Моя кімната має великий метраж, отож я її перебудувала під квартиру. В мене є дозвіл з архітектурного управління.