— Зрозуміло. То, може, зайдемо до вас?
— Ні. Ви хотіли про щось спитати — я вас слухаю.
— Он як ви… Ну, що ж. — У його голосі чути погрозу. Ще б пак, хтось посмів зробити не так, як він того забажав! — Тоді скажіть, у яких стосунках ви з громадянином Косенком?
— Він тут живе. Я купую йому випивку і годую його.
— Чому?
— Тому що його мати, Косенко Олена Антонівна, приватизувала оці хороми на моє ім’я — з тим, що я мала доглядати її, потім поховати і приглядати за Сашком, не дати йому здохнути на смітнику. Я це й роблю.
— Але в будь-яку хвилину ви маєте право вказати йому на двері?
— Так, за законом — маю, але не зроблю цього.
— Але він неприємний сусід, так? П’яниця все-таки.
— Він п’яниця і нечупара, але абсолютно неагресивний, нешкідливий. Це вам про нього старі відьми щось наговорили? Не вірте їм, у них мізків ніколи і в заводі не було. Сашко нормальний мужик, просто слабкий, знаєте, безголовий. Антонівна добре це знала, тому й домовилась зі мною.
— Он як…
— А що сталося? В чому ви підозрюєте Сашка? Він щось накоїв?
— Ні. Справа в тому, пані Климковська, що вашого сусіда щойно знайшли мертвим. Хтось всадив у нього дві кулі. Схоже на роботу професіонала.
— Ви… що ви маєте на увазі? Що Сашка вбито? І тепер ви підозрюєте мене в тому, що я когось найняла, аби вбити його? Ось до чого були ці розмови про нелюбов до сусідів? Ви вирішили, що я таким чином спекалась Сашка, так, лейтенанте Огієнко?!
— Так, тобто, ні. Спочатку ми й справді так подумали. Але я поговорив з вами і моя думка змінилась. У вас була змога законно виселити Косенка з помешкання, але ви цього не зробили. Скажіть, де він купував одяг?
— Я купувала йому в «секонді». І мій друг, Вадим, віддавав йому старе взуття, розмір співпадав.
— Скажіть, сірий в смужку костюм від Бестіона ви йому купили?
— Ні. Хіба такі речі є у «секонді»?
— А ви не знаєте, де він міг взяти такий костюм?
— Ні. Я зранку була на роботі, оце тільки прийшла. Сашка не бачила, він спав. Я лишила йому сніданок і пляшку пива — отут, на столі, і пішла на роботу.
— Сусідки кажуть, що Косенко вийшов зранку, потім повернувся з якимось клунком, а потім знову вийшов — у костюмі.
— Це вони кажуть, а я звідки знаю? Я ж кажу: Сашка не бачила. Він був удома, спав, я чула хропіння.
— Зрозуміло. Я можу оглянути його кімнату?
— Он вона, там відчинено.
— Запросіть когось із сусідів.
— Не треба. Вадиме, іди сюди.
Рудий вийшов у коридор. Господи, хто б міг подумати, що з худого малого хлопчини виросте такий здоровенний парубійко! Огієнко з-під лоба подивився на Вадима і подався до Сашкової кімнати.
Шукати там не було чого. Кімната порожня, незастелене ліжко з брудною білизною, шафа із Сашковим шматтям, кілька фотографій ще молодої Антонівни і моя — на дзеркалі.
Я давно не заходила до нього. Я навіть не знала, що він тримає в себе мою фотографію. Чорт, я майже нічого не знала про нього, окрім того, що він — слабак і нікчема. А тепер вже й не дізнаюсь. З його смертю перервалась та ниточка, що пов’язувала його світ з моїм. Я вже ніколи не дізнаюсь, як він бачив світ.
— Негусто. — Огієнко зачиняє шафу. — А де він тримав документи?
— Здається, в шухляді, в столі. Паспорт і ще щось.
— Так, дякую, ось. Скажіть, в нього бували гості?
— Ні. Якось, ще Антонівна була жива, його компанія зламала мені двері, отож після того Сашко гостей не водив і випивкою не ділився.
— Але якісь друзі в нього були?
— Можливо, але я нічого про них не знаю. Додому, принаймні, він нікого не запрошував.
— Гаразд. Ми повідомимо, коли зможете забрати тіло. Ось мій телефон, як щось пригадаєте, повідомте.
— Добре.
Він вийшов, я зачинила двері. Рудий мовчки обійняв мене і повів до кімнати. Я знаю, про що він думає. Я теж думаю про те саме: Сашко і Андрій майже однакові на зріст, схожої статури, навіть волосся трохи схоже. І так сталось, що саме Сашко витяг зі смітника Андріїв костюм від Бестіона. От через нього його і вбили.
— Ти викинула костюм у контейнер біля будинку? — Рудий насуплено дивиться на мене.
— Ні. На сусідній вулиці.
— А поталанило знайти саме Сашкові. От халепа!
— Так. Що будемо робити? Як сталось, що Сашко знайшов костюм саме сьогодні? Адже я викинула його ще на тому тижні!
— Або ти не знаєш, як у нас сміття вивозять! Ти викинула у четвер, на вихідних ніхто не вивіз, у понеділок теж. От Сашко і знайшов, він частенько порпався на смітниках.
— Це означає одне: нашого друга посилено шукають. При чому шукачів не вирізнити з натовпу, це не міліція. Але методи в Деберца схожі: вислав «орієнтировку», от і все. Будь-хто: повія, безпритульний, бомж — побачили і повідомили. Так що нашому пацієнтові не можна потикатись назовні. Його шукають.