— Треба йому сказати. — Рудий куйовдить волосся. — Чи ні?
— Гадаєш, він глухий? Допоможи йому вилізти із шафи. Ти газети купив?
— На холодильнику лежать.
У цій країні немає хороших новин. Ну, от: тарифи на електроенергію будуть впорядковані найближчим часом. Ви гадаєте, там, нагорі, схаменулись і вирішили, що ціна зависока? Ні. Впорядкувати тарифи — це означає, підвищити їх. Ми до цього вже звикли, але куди ще підвищувати ціни, я просто не знаю. Тепер дешевше буде світити гасовими лампами чи свічками, їй-богу!
Або оце: працівники міліції брали участь у бандитському угрупуванні. Теж мені, новина! Та вони ж і є бандити, тільки з мандатом корпоративної недоторканності. Бий, вбивай, знущайся — і нічого. Ну, може, як ненароком уб’єш підозрюваного, то виженуть з міліції. Тяжке покарання, що й говорити!
Або ось: Андерса Вернера, сина німецького бізнесмена Клауса Вернера, ще не знайдено. Вдова Клауса Вернера переправила тіло чоловіка до Німеччини. Працівники міліції ведуть розслідування. Якщо хтось має інформацію… Хтось-таки має інформацію, чого ж! Кому це було треба красти німчиків? А потім вбивати? Як я розумію, Клауса знайшли неподалік од нас, то нема підстав думати, що Андерсові поталанило більше. А може, то синок сам усе влаштував? Он яка симпатична вдовиця! Хтозна, як воно там було в них.
— Андрію, їсти хочеш?
— Ні, дякую. Я чув, про що ви говорили. Я хочу сказати, що вдячний вам за турботу, але мені треба йти. Тримаючи мене тут, ви наражаєтесь на небезпеку.
— Ні. Ніхто не знає, що ти тут. А от щойно ти вийдеш звідси, та ще такий розмальований, тут тобі й смерть, — слухай мене, хлопче, я знаю, що кажу. — Так що поки сиди й не рипайся, а там вирішимо, як бути.
— Але тепер вони доберуться до вас!
— Я думаю, розпитати Сашка ніхто не здогадався. Хоча, звичайно, там уже знають, що вбили не того. — Рудий миє посуд і розмірковує вголос. — Тобі просто треба перечекати ще пару тижнів, доки прийдеш до тями. Та ще мине час, вони втомляться шукати, або вирішать, що ти подався з міста, от і все.
— Маєш рацію.
— То лягай і відпочивай. Лізо, я поїду до Ірки, а ти теж відпочинь.
— Повези їй поїсти, і візьми ось — купила їй капці, сорочку і халат.
— Склади в пакет.
Рудий іде. Я бачу, як проводжають його поглядами мої сусідки. Чому вони всі такі злющі? Старість старістю, та мені здається, що вони такими й були. Хоча я можу й помилятися. Власне, чому їх так цікавлять чужі справи? Рудий каже, це тому, що вже немає власних. Може, й таке.
Я одягаю гумові рукавички і йду у коридор. Треба вимити Сашкову половину, може, смердіти перестане. Та й кімната Антонівни досі неприбрана. Тепер я можу викинути її речі, Сашка більше немає. А я все думала: як би це зробити, щоб Сашко не образився?
Скінчила я вже затемна, непотріб упакувала в кілька паперових мішків. Треба викинути, доки темно, щоб не бачили старі брехухи. Тож я одягаю куртку і тягну мішок до дверей.
— Допомогти?
Він таки заповзявся на мене.
— Лейтенанте Огієнко, ви мене перелякали до смерті.
— Вибачте. Давайте допоможу.
— Будьте ласкаві.
— Що це в вас?
— Хіба не бачите? Набридли мені сусідки, постійно шпигують, дратують мене. Так я оце порізала бабів, розчленувала і несу на смітник. Чорт, жилаві такі, заморилась пекельно. Аж оце ви нагодились, то допоможете хоч винести, важко!
— Ви завжди так жартуєте?
— Хто жартує, я? Що ви! Які жарти!
— Зрозуміло. — Огієнко закидає мішок у контейнер. — Ви мене вважаєте за ідіота.
— З чого ви робите такі припущення?
— Симоненко говорив мені, що в вас гострий язичок. Бачу, він не помилився.
— Наступного разу я вирву Симоненкові не зуб, а язика. Добре, що сказали мені.
— До речі, Лізо, в мене до вас є прохання…
— У вас болять зуби?
— Так. Тобто, ні. Просто отут, зуб мудрості, росте просто в щоку.
— Треба видаляти.
— А ви не могли б якось…
— Приходьте на прийом.
— А зараз?
— Ви маєте на увазі — в домашніх умовах? Іржавими плоскогубцями? Вам так хочеться померти від зараження крові? Для самогубства є простіші способи, підказати?
— Я прийду на прийом. Можна завтра?
— Рівно на другу годину. Якщо пізніше, то не застанете, прийде інша зміна.
— Тоді я проведу вас додому, вже темно.
— Не треба, он Рудий приїхав. Рудий, ну, як вона?