— Погано. Лейтенанте, ви тут?
— Я вже йду. Отже, завтра на другу годину.
Він зникає в темряві, а ми йдемо до квартири. Вона зустрічає нас скаженим протягом і запахом хлорки.
— Лізо?!
— Я тут все помила, викинула мотлох, тепер провітрюю.
— Ти все викинула?
— Так. Навіщо мені Сашкове шмаття і одяг Антонівни? Склала в мішки і винесла. Як там Ірка?
— Погано. Колють її, температура в неї. Шансів майже нема.
— Якщо вона помре, я собі цього ніколи не пробачу.
— Лізо, не починай. Ти говориш дурниці.
— Ти сам знаєш, що ні.
Ми відчиняємо залізні двері і заходимо до мого помешкання. Андрій лежить на дивані, відвернувшись до стіни. Рудий клопочеться із вечерею, я йду до ванної. Втомилась страшенно, та справу зроблено. Віддадуть Сашка — поховаю, виставлю квартиру на продаж. Переїду звідси в інше місце і житиму далі. А там видно буде.
— Лізо, Андрію, ходіть вечеряти.
Я йду на поклик, а Андрій лежить. Може, спить? Я торсаю його за плече:
— Андрію, ходи, Рудий там щось зварив.
Він не відповідає, голова його безвільно відкинулась, та він живий. З рук в нього випала зіжмакана газета «Факти». Щось прочитав? Так там лише стаття про знайдене в лісосмузі тіло зниклого німця. Ні, це не могло налякати його. Тоді що сталося?
— Вадик!
Рудий прожогом кинувся на поклик.
— Він непритомний! Що могло статися?
Вдвох ми приводимо до тями нашого пацієнта. Його обличчя зблідло — наскільки може збліднути жовто-зелене побите обличчя, серцебиття нерівне, але він живий.
— Таку непритомність міг викликати сильний стрес. — Рудий відкорковує нюхальну сіль. — Але що саме його налякало?
— Може, випадок із Сашком?
— Може… Гей, друже, ти живий?
Очі Андрія дивляться на нас вже більш свідомо. Тож, прийшов до тями, от і добре.
— Що тобі? Тебе щось налякало? Чи щось болить?
— Ні, все добре, — він намагається посміхнутись, але в нього погано виходить. — Чомусь стало млосно.
— Може, я чогось не побачив? — Рудий занепокоєний. — Потрібно зробити повторну томограму, рентген і аналізи. Я сьогодні чергую, поїдемо до лікарні. Гадаю, нас ніхто не побачить, всі спатимуть.
— Ні, я в порядку!
— У твоєму стані тобі не повинно ставати млосно. Коли таке трапилось, то є причина, і цю причину я знайду, сьогодні ж!
— Ні, правда, все гаразд. Я просто думав про того чоловіка, якого вбили через те, що він одягнув мій костюм…
— Он воно що! — Рудий полегшено зітхає. — Значить, все-таки стрес! Поменше думай про такі речі і не читай газет, бо так і збожеволіти недовго.
5
Іноді я думаю: мабуть, десь там — не знаю, де, на небі, в космосі — все одно, десь там є Хтось, хто розважається тим, що ставить людей в дурне становище. Цей невидимий Хтось, звичайно, любить нас, але здебільшого ми таки мало заслуговуємо на любов, отож Хтось добряче вміє виховувати нас, посилаючи нам різні випробування. І винахідливості цей Хтось не ходить позичати, фантазія в нього працює так, що Лавкрафт і Стаут просто відпочивають.
Сьогодні мені послано пекельний день. Уявіть ситуацію: зранку приходжу на роботу, нікого не займаю, йду перевдягатись, відчиняю двері роздягальні і натикаюсь на картинку з «Кама-Сутри»: наш незрівнянний колега Матяш полірує торпеду об новеньку медсестру з регістратури.
— Одну хвилинку, будь ласка, почекайте! — це він мені кричить. Теж мені, Дон Жуан задрипаний, йому хвилинки досить. Та мені все одно, я йду до сусідньої чоловічої роздягальні, там порожньо. Я похапцем скидаю з себе спідницю і светр, двері відчиняються і входить наш протезист, Юра Голованов. В руках у нього пакет, який він від несподіванки не втримує в ослаблих долонях. Ляп! — у Юри сьогодні день народження, він торт привіз, матуся всю ніч катувалася над бісквітами і бізе. Доки те та се, Юра протер похапцем скельця в окулярах і цілий день загадково посміхається, дивлячись на мене.
Але на цьому мої нещастя не скінчилися. Бо саме сьогодні прийшла моя черга обслуговувати Вікторію Левківну. О, це не пацієнтка, а ієрихонська труба. Вона починає верещати ще в машині, метрів за п’ятсот до дверей нашої клініки. Чоловік твердою рукою веде її до нас, саджає в крісло і говорить:
— Люба моя, ви маєте бути сильною!
Ви думаєте, це він їй говорить? Ні, він говорить це мені! Я маю бути сильною, бо, потрапивши до мене в крісло, Вікторія Левківна міцно стискає зуби і стає схожа на жабу з мультика про Дюймовочку. Ми домовились по черзі обслуговувати цю даму, бо один сеанс зубопломбування з нею дорівнює годині в тренажерному залі. І от сьогодні моя черга. Червона і розпатлана медсестра в регістратурі, масно усміхнений колега Матяш, крихти бісквіту в роздягальні, і Юра Голованов з твердим переконанням, що як чесна людина, він має тепер зі мною одружитись. Апофеозом стала Вікторія Левківна із стиснутими до посиніння щелепами. Мені хочеться тріснути стару кретинку по голові, розчепити їй щелепи і повидирати звідти її погані гнилички, але з багатьох причин це невдала ідея. Вікторія Левківна — дружина нашого шефа.